— Ой, Наталочко, а для тебе місця немає, — протягнула свекруха з м’якою, майже лагідною усмішкою. — Це ж не сільський клуб, а дорогий ресторан. Слова прозвучали тихо, навіть буденно, але саме від цього вони вдарили сильніше. Не було крику, не було злості, була лише впевненість людини, яка звикла вирішувати, хто тут свій, а хто випадковий гість.
У залі горіло приглушене світло, люстри відбивалися в келихах, створюючи ілюзію тепла і свята. Грала жива музика, скрипка тягнула довгі рівні ноти, офіціанти рухалися плавно, наче за заздалегідь вивченим сценарієм. Все тут говорило про гроші, статус і правильні зв’язки. І тільки Наталя в цей сценарій не вписувалася.
Вона стояла трохи осторонь від столу, у простій темно-синій сукні, без блиску, без гучних прикрас. Волосся акуратно зібране, спина рівна, обличчя спокійне — надто спокійне для жінки, яку щойно публічно принизили. Поруч сиділи гості, люди, яких Наталя бачила вперше: партнери Ігоря, їхні дружини — всі доглянуті, впевнені, з легкими завченими усмішками.
Вони почули фразу свекрухи, все чули, але вдавали, що не помітили. Хтось опустив очі в тарілку, хтось зробив ковток вина, хтось крадькома подивився на Наталю, ніби чекаючи реакції. Ігор сидів поруч із матір’ю в дорогому костюмі, з годинником, який Наталя подарувала йому на першу серйозну угоду. Він на секунду підвів погляд, зустрівся з її очима і тут же відвів їх убік.
— Мамо, ну навіщо ти так? — пробурмотів він, але голос був слабким, невпевненим.
— А як? — знизала плечима свекруха. — Я ж не зі зла, просто тут певний рівень, репутація, люди дивляться.
Вона говорила це спокійно, як щось очевидне, як факт. Наталя слухала і раптом спіймала себе на дивній думці: не було болю, не було сліз, було почуття ясності, ніби всередині клацнув вимикач…
