Вона згадала себе кілька років тому: орендовану квартиру з облупленими стінами, холодну кухню, стару плиту, яка вмикалася через раз. Згадала Ігоря, який приходив пізно вночі і втомлено казав: «Нічого не вийшло», та свій голос: «Вийде! Просто не сьогодні». Вона згадала, як шукала гроші, як домовлялася, як ризикувала, як підписувала папери, не розповідаючи нікому, навіть чоловікові, бо не хотіла хвалитися, не хотіла тиснути.
Вона хотіла, щоб він почувався сильним, і згадувала все це, стоячи в дорогому ресторані, де для неї не знайшлося місця.
— Наташо, ти, напевно, поїдеш додому? — сказала свекруха тим самим солодким тоном. — Ми тут ще посидимо, це робочий вечір.
«Робочий? Без неї?» У залі стало занадто тихо, музика раптом здалася далекою, наче з іншого життя.
Наталя подивилася на стілець: порожній, відсунутий убік — місце, яке так і не стало її. Вона могла сказати багато чого, могла нагадати, могла поставити запитання, могла заплакати або влаштувати сцену, адже всі чекали саме цього. Але Наталя просто кивнула.
— Добре, — сказала вона спокійно і підвелася. Гості напружилися, хтось подумав, що зараз буде скандал, хтось — що вона щось кине наостанок, але Наталя мовчала.
Вона взяла сумку, повільно, без метушні провела поглядом по столу, по обличчях, по свекрусі, яка вже відвернулася, впевнена у своїй правоті, і пішла до виходу. Каблуки тихо стукали по підлозі, кожен крок віддавався всередині рівним, чітким ритмом — не образою, а рішенням. Біля дверей вона на мить зупинилася, подивилася на відображення у склі, побачила жінку, яка занадто довго була зручною.
Вона вийшла на вулицю, холодне повітря торкнулося обличчя, Наталя глибоко вдихнула, і в грудях стало вільніше, ніби вона скинула невидимий вантаж. Вона дістала телефон, екран загорівся, пальці впевнено набрали номер, потім другий. Потім відкрила банківський додаток, подивилася на цифри, на дати, на підтвердження, і на її губах з’явилася ледь помітна усмішка.
— Ну що ж, — тихо сказала вона сама собі, — значить, так.
Вона сховала телефон, не озираючись на ресторан, не знаючи, що всередині вже починають відбуватися речі, від яких дуже скоро ахнуть усі. У ресторані свято тривало, принаймні, так здавалося: музика знову заграла, скрипка обережно повернулася до мелодії, немов промацуючи настрій залу. Офіціанти відновили рух, келихи наповнилися вином, сміх залунав гучніше, ніж потрібно — трохи напруженіше, трохи фальшивіше…
