— Вона покинула ресторан, — відповів менеджер, — спокійно, без конфліктів.
У цей момент свекруха повільно опустилася на спинку стільця, її впевнена усмішка зникла, залишилося тільки нерозуміння. А гості вже не приховували емоцій: хтось дивився зі співчуттям, хтось — з інтересом, хтось — з холодним розрахунком.
Свято закінчилося, хоча ніхто ще не наважився вимовити це вголос. Наталя сиділа в машині на далекій парковці, двигун був вимкнений, у салоні стояла тиша, яку порушували лише рідкісні звуки міста. Фари машин, що проїжджали повз, ковзали по лобовому склу, залишаючи короткі світлові сліди, але вона не поспішала їхати.
Всередині не було торжества, не було злості, тільки спокій, рівний, впевнений — такий приходить, коли рішення прийнято давно, а сьогодні просто поставлено крапку.
Телефон лежав на пасажирському сидінні, екран час від часу загорався: повідомлення, пропущені дзвінки, ім’я Ігоря з’являлося знову і знову. Наталя не брала слухавку, вона дивилася на будівлю ресторану, на яскраву вивіску, на вікна, за якими ще недавно лунала музика.
Все це здавалося декорацією — красивою, дорогою і зовсім чужою. Колись вона мріяла бути частиною цього світу, сидіти поруч, підтримувати, радіти, але тепер мрія розчинилася, залишилася реальність. Двері ресторану відчинилися, на ґанок вийшли люди, гості, вони говорили збуджено, хтось махав руками, хтось озирався на всі боки, ніби шукав когось.
Наталя зрозуміла: момент настав, і вона завела двигун. У цю ж мить Ігор вибіг на вулицю, без піджака, краватка ослаблена, обличчя розгублене, він побачив машину і прискорив крок.
— Наташо! — крикнув він, підбігаючи. — Почекай!
Вона повільно опустила скло.
— Навіщо? — запитала вона тихо, голос був рівний, без тремтіння, без докору.
Ігор важко дихав, він сперся руками об дверцята машини:
— Це ти все зробила? Чому ти мовчала? Чому нічого не сказала?
Наталя подивилася на нього уважно, так дивляться на людину, яку давно знаєш, але раптом бачиш по-справжньому.
— Тому що ти не слухав, — відповіла вона, — і тому що слова більше нічого не означали.
— Мама не хотіла тебе образити! Облиш, — сказав він, — ти ж знаєш її!
— Вона просто… Вона сказала правду, — перебила Наталя. — Тільки ту, в якій я повинна була бути нижче, тихіше, непомітніше.
Він опустив очі.
— Я думав, ти не надаєш цьому значення, — пробурмотів він.
— Я надавала, — сказала вона спокійно, — просто не скаржилася.
Настала пауза, з вулиці долинали приглушені голоси гостей, хтось сміявся нервово, хтось сперечався.
— А ти весь цей час..
