. — почав Ігор і замовк. — Бізнес? Ресторан? Гроші? Ти спеціально приховувала.
Наталя злегка усміхнулася:
— Я захищала себе, і тебе теж. Я хотіла, щоб ти почувався сильним, щоб це було твоє, а не моє.
Він підвів на неї очі, у них було нерозуміння і страх.
— Я не знав, — прошепотів він, — клянусь.
— Ось саме, — кивнула Наталя, — ти не знав і не хотів знати.
Вона заплющила очі на секунду, згадала, як просила його бути поруч, як чекала підтримки, як терпіла занадто довго.
— Що тепер буде? — запитав він.
— Тепер кожен буде на своєму місці, — відповіла вона.
— Ти йдеш? — голос його здригнувся.
— Я пішла ще тоді, — сказала Наталя, — коли для мене не знайшлося місця за столом.
Він хотів щось сказати, виправдатися, пообіцяти, але слова застрягли. Наталя підняла скло наполовину.
— Передай своїй мамі, — додала вона, — що це був не сільський клуб і не дорогий ресторан. Це була перевірка, і ви її не пройшли.
Вона натиснула на кнопку, скло піднялося повністю, машина повільно рушила з місця. Ігор залишився стояти один, під світлом ліхтарів, з усвідомленням, що все, що здавалося стійким, розсипалося.
Наталя їхала вперед, дорога була рівною, спокійною — такою, якою давно не було її життя. Вона не озиралася, іноді найгучніша відповідь — це мовчання. Іноді найсильніший вчинок — просто піти, зберігши гідність.
