Не хотілося Петру розлучатися з Юлею. Йому потрібно було бачити її щодня. Постійно відчувати присутність коханої жінки. Юля, раптом трохи ніяковіючи, сказала, що її батьки хочуть познайомитися з Петром. Чекають його в гості. «Я намагалася їх відрадити, але батько наполягає».
«А чому відмовляла?» — не зрозумів Петро. «Ну, якось це все занадто офіційно, чи що… Подумала, раптом ти не захочеш». «А я якраз навпаки, — посміхнувся Петро. — Мені хочеться з ними побачитися. Мають же вони знати людину, яка скоро забере до себе їхню доньку й онуку. Якщо донька й онука не проти, звісно».
«Це що ще за новини? Чому я не в курсі?» — посміхнулася Юля. «Юлю, я кохаю тебе. Ти це знаєш. Думаю, нам пора вже одружитися. А Вірочку я удочерю. Ти не проти?» «Я? — Юля дивилася на Петра у всі очі. На її обличчі з’явилася щаслива посмішка. — Звичайно, ні».
«Пропозиція, напевно, по-іншому робиться. Не знаю, я в цих справах не сильний. Але я все виправлю потім. Буде і ресторан, і каблучка. Просто хотів швидше дізнатися твою думку». «А ти що, сумнівався?» — запитала Юля. Замість відповіді Петро поцілував її. Перед знайомством із батьками Юлі Петро хвилювався. Він підготувався.
Купив букет для матері коханої, а для її батька вибрав пляшку хорошого коньяку. Звичайно, не забув і про Вірочку. Чоловік завжди робив їй сюрпризи. Цього разу знайшов у магазині сміховинного кота з улюбленого мультфільму дівчинки. У призначену годину Петро стояв перед дверима квартири і не наважувався натиснути на дзвінок.
А раптом батьки Юлі його не приймуть? Раптом він їм не сподобається? Але, побачивши радісне обличчя Юлиної мами, Петро заспокоївся. Літня жінка з очима як у дочки зустріла його дружелюбною посмішкою. «Ви, напевно, Петро, — уточнила вона. — Юленька стільки про вас розповідала. Я саме так вас собі й уявляла».
Тут же звідкись виникли Юля і Віра. Обидві радісно кинулися до гостя і повисли в нього на шиї. Петра провели у вітальню, там уже був накритий стіл. «А де ж глава сімейства?» — запитав Петро. «Його на роботу терміново викликали. Скоро буде», — відповіла Юля. Мама Юлі багато і весело розповідала про дитинство доньки.
Бесіда текла легко і невимушено. Петро зазначив, що батьки в Юлі дуже дорослі, набагато старші за його власних. Єдина дитина, ще й пізня. За ідеєю, Юля мала вирости розпещеною принцесою, але ні, цього не сталося. Нарешті у вітальню увійшов високий літній чоловік. Вірочка відразу ж кинулася до нього.
Той легко підхопив внучку на руки і поцілував. А потім простягнув руку Петру. Петро, не відриваючись, дивився на обличчя цієї людини. Смаглява шкіра, темні брови врозліт, уважні карі очі. І шрам — тонкий білястий рубець, що йде від чола до верхньої губи. Це був він. Та людина, що витягла його з води багато років тому.
Той, кому розгублений Петро навіть не встиг сказати спасибі. Посивів, постарів, але… Шрам, шрам був точно такий самий. Петро ледве дочекався моменту, коли опинився наодинці з батьком Юлі. Той вийшов покурити на майданчик, і Петро прослизнув за ним. «Не знаю, як дякувати тобі за внучку, — вимовив Юлин батько, закурюючи. — У ній усе наше життя».
«А ти… Ти молодець, не злякався. Вода холодна, крижини, течія. Сміливий. Тепер усе що завгодно для тебе зроблю, тільки попроси. Я твій боржник». «Я… Та я, власне, сам борг віддавав. І якраз вам, як з’ясувалося зараз». «Не зрозумів». «Ви випадково не відпочивали вісімнадцять років тому біля моря, поруч із санаторієм “Сонячна країна”?»
«Було діло, — кивнув літній чоловік, уважно вдивляючись в обличчя Петра. — І витягли з води хлопчика, підлітка, який по дурості відплив у легкий шторм далеко від берега?» «Сталося таке… А ти звідки знаєш?» «Значить, це все-таки ви. — Петро засяяв. — Цей шрам ваш, я його впізнав. Це ж я був тим хлопчиськом».
«Я всі ці роки шкодував про те, що навіть не встиг сказати вам спасибі. Ми з батьком потім намагалися вас знайти, але… Але не змогли, ви ж того самого вечора поїхали». «Додому. Я з донькою, з Юлькою, до речі, просто з морем попрощатися прийшов, але… і помітив тебе. Її залишив на березі й кинувся на допомогу».
«Цей випадок… Він же все моє життя перевернув. Ви відразу втекли кудись. Я так хотів вас знайти. І ось як вийшло. Все-таки зустрілися через стільки років». «А я до Юльки побіг, — зізнався чоловік. — Вона ж зовсім сама на березі залишилася. Боявся: мало чи, відведе хто або у воду полізе без мене».
«Маленька вона була ще, як Вірочка зараз. Вона ж пізня в нас, ти помітив же?» Петро кивнув. «Був у нас син. Красивий, розумний. Не стало його рано. З армії повертався, у поїзді напали на нього, трапилася трагедія. Врятувати не вдалося. Нам із дружиною тоді здавалося, що життя закінчилося. А тут… Тут Юлька народилася і витягла нас».
«А потім і Вірочка. Вони — наше все». «Я розумію. Я буду їх берегти і піклуватися про них». «Знаю, хлопче. Упевнений я в тобі, — по-дружньому ляснув Петра по плечу Юлин батько. А потім додав: — Якби я не витягнув тоді з води підлітка, тебе, то й мою Вірочку ніхто б не врятував. Ось так бумеранг». «Бумеранг», — погодився Петро.
