Обидві ноги ніби відмовили. Петя намагався гребти руками, вони в нього були сильними, але нижня частина тулуба тяжким вантажем тягнула вниз. А берег так далеко, порятунку чекати нізвідки. Нечисленні відвідувачі пляжу займалися своїми справами. Дівчатка на пірсі й думати забули про хлопчиська, який так заради них старався, відвернулися і розглядали щось вдалині.
Петю охопив жах. Він більше не міг гребти, біль у нозі досяг такої гостроти, що в очах потемніло. І тоді хлопчисько вперше пішов під воду. Це було страшно. Усі звуки — крик чайок, далекий сміх, шум мотора скутера, що проносився десь вдалині, — зникли. У вухах хлопчиська стояв рівний гул.
Він відчував, що опускається все нижче і нижче, у непроглядну чорноту. Легені розривалися від болю, повітря катастрофічно не вистачало. Підліток зробив колосальне зусилля і рвонув угору. На мить виринув, з надією подивився на берег, який, здавалося, став ще далі. Зробив рятівний вдих і знову пішов під воду.
Петя виринув ще кілька разів, перш ніж зовсім втратити сили від дикого болю в нозі та страху. Він опускався на дно й чітко усвідомлював, що більше ніколи не побачить сонця. Темрява лякала і відштовхувала. Безмежно хотілося опинитися поруч із мамою, почути її голос.
Від нестачі повітря паморочилося в голові, у вухах нібито стукали гарячі молотки. І тут хлопчисько відчув чиїсь сильні руки. Теплі, надійні, рятівні. Його тягнули вгору, до світла, до людей, до сонця. Хлопчина міцно вчепився у свого рятівника, почав дертися вгору по чиїйсь мокрій спині.
Людина рішуче і жорстко відсторонила підлітка, і той знову опустився у воду. Холодну, небезпечну, таємничу. Тільки не це, страх переповнив серце Петька. Він спробував знову вчепитися у свого рятівника. «Не смикайся, обидва потонемо», — почув хлопчисько здавлений чоловічий голос.
Фраза протверезила Петька, він узяв себе в руки. Згадав розповіді тренера про поведінку потопаючих, що часто не давало рятувальникам витягнути їх на берег. Це було складно, але підліток більше не заважав чоловікові витягати його. Петьків рятівник плавав відмінно.
Хлопчисько відзначив це навіть у тій жахливій ситуації. Однією рукою чоловік підтримував Петю за груди, іншою гріб вправно і впевнено. Берег усе наближався. Нарешті підліток відчув під ногами дно, вперся в нього і тільки тоді розридався. Чоловік допоміг йому вибратися.
Це був уже майже старий, на погляд дванадцятирічного Петька. Міцний, засмаглий, мускулистий чоловік, але не молодий. Це зараз, ставши дорослим, Петро розумів, що насправді його рятівникові було всього близько п’ятдесяти років. А тоді він йому здавався зовсім літнім. «Ну що, ти в порядку? — поцікавився чоловік, уважно оглядаючи Петька. — Не лізь у таку погоду в море ніколи. Зрозумів?»
— Зрозумів, — кивнув хлопчисько і подумав, що після того, що сталося, навряд чи взагалі коли-небудь полізе у воду. Він роздивлявся обличчя людини, яка не дала статися страшному. Карі очі, кущисті темні брови, залисини, що намічаються, і тонкий рубець, що йде навскіс від чола до верхньої губи, білястий шрам, добре помітний на засмаглому обличчі.
«Ну все, час мені, — чоловік явно кудись поспішав. — Бережи себе». І рятівник майже підстрибом побіг по берегу. Петько проводжав його очима, поки той не зник за рядами торгових наметів. З іншого боку до Петька вже наближався батько. Він повертався з хот-догами, які ходив купувати в кафе подалі від берега.
Так було дешевше, і він не бачив, як незнайомець витягав обм’якле тіло сина з води. «Що з тобою?» — батько вчепився в Петькові плечі й зазирнув у його обличчя. В очах чоловіка плескалася тривога, схоже, він був близький до паніки. «Я… я ледь не потонув», — розридався Петько і притиснувся до батька.
Той гладив сина по спині й голові, говорив заспокійливі слова. Намагався вгамувати істерику підлітка, щоб швидше з’ясувати деталі. «Я заплив на глибину. Ногу судома звела. Я почав тонути. Тату, я думав, що помру. Обов’язково помру. І вас ніколи не побачу. А він врятував мене. Він витягнув мене з води».
«Де він, тату? Я навіть спасибі йому не сказав. Не встиг». «Втік кудись за намети?» — перепитав батько, озираючись. «Я його бачив мигцем», — відповів син. Коли Петя остаточно прийшов до тями, вони з батьком вирушили на пошуки незнайомця, завдяки якому у хлопчика тепер з’явився другий день народження.
Ходили розташованим поруч ринком, розпитували продавців про чоловіка зі шрамом. Усі знизували плечима. І тільки одна жінка, яка торгувала яскравими гумовими колами, вказала в бік села: «Туди пішов, з маленькою дівчинкою на плечах». Петя з батьком не полінувалися, дісталися до села.
Але там ніхто нічого не знав про чоловіка зі шрамом. До кінця відпустки хлопчисько так і не зайшов у море. На пляжі він з’являвся щодня, все сподівався зустріти свого рятівника, але море тепер лякало підлітка. Варто було зайти у воду навіть по кісточки, як накочувала паніка.
Серце стискалося, ставало важко дихати. І Петя поспішав повернутися на берег, такий надійний і непорушний, такий безпечний. Після того, що сталося, хлопчик став більше цінувати життя. Він і не помічав раніше, які гарні польові квіти і як приємні для слуху пташині трелі.
Виявляється, світ такий яскравий, такий цікавий. Від усвідомлення того, що він міг усе це втратити через дурне марнославство і бажання покрасуватися перед дівчатами, ставало страшно. Як же хотілося зустріти людину, яка витягла дурного хлопчиська з води, і сказати йому хоча б банальне дякую. Але чоловік більше на пляжі так і не з’явився.
Сім’я повернулася в місто, почалися приготування до навчального року. І вже через кілька тижнів у вересні Петя зрозумів: він не може більше тренуватися в басейні. Вода наводила на нього панічний страх. Він сидів на бортику басейну і дивився вниз. У голові проносилися сцени з відпустки.
Вода змикається над головою Петька, непереборна сила тягне його вниз, у темряву, де немає сонця і світла. Легені розриваються від нестачі повітря. Ні, він більше не довіряє воді й нізащо не піде в басейн. Тренер спочатку сварився, потім умовляв, потім майже благав.
Йому не хотілося втрачати одного з найперспективніших своїх спортсменів, але все це було марно. Не міг Петько увійти у воду, ніяк не міг. Навіть рідний, знайомий з ранніх років басейн тепер здавався йому небезпечним і страшним. Що й казати, хлопчисько ванну перестав приймати, після того випадку на морі — тільки душ.
А як він раніше любив лежати в наповненій піною ванні! Тоді це заспокоювало і розслабляло, зараз пробуджувало неприємні спогади й доводило до істерики. Батьки не тиснули на сина, вони його ледь не втратили, і тепер ставилися до Петька якось особливо дбайливо. А потім почалися ці сни, що лякали своєю реалістичністю.
Хлопчик розрізняв звуки, відчував холод морських хвиль, навіть відчував запахи. Він знову і знову тонув, ішов під воду, впадав у відчай і панікував, а потім прокидався в холодному поту. Батькам хлопчик не розповідав про нічні кошмари, вони й так тривожилися через його виниклу водобоязнь. Минали роки, Петро став дорослим.
Тепер він жив окремо від батьків у власній квартирі, іпотеку за яку виплачував цілих сім років. Працював економістом у нафтовій компанії, непогано заробляв за мірками їхнього міста. Але сни про той випадок на воді продовжували переслідувати його. Щоправда, тепер вони приходили набагато рідше, але реалістичності своєї не втратили.
Ось і сьогодні знову…
