На мить повертається він.
Той страх. Перед очима миготять сцени з дитинства. Момент, коли дванадцятирічний Петя ледь не потонув. Починається паніка, але чоловік зусиллям волі зупиняє її. Зараз не до цього. Петро сподівався, що річка неглибока, але вже через три-чотири метри від берега дно зникло.
Чоловік зібрався з духом і поплив. Він знову відчував себе дельфіном. Тіло слухалося його. Вода більше не здавалася небезпечною і таємничою. Петро навіть встиг здивуватися, як це він стільки часу уникав водойм. Що це було таке? Чоловік стрімко наближався до дівчинки.
Її голова то показувалася над водою, то знову зникала. Петро давно наздогнав би малечу, плавав він просто відмінно, незважаючи на роки перерви, але течія була занадто швидкою. Вона несла нещасну дитину все далі й далі. А ще крижини. Вони затримували Петра, не пускали, зупиняли. Холодні, ламкі, колючі.
Думка про те, як зараз страшно дівчинці, підганяла чоловіка, додавала сил. Він повинен встигнути. Обов’язково повинен. Адже його ж врятувала та людина. Йому, напевно, теж було важко пливти через хвилі, але він впорався. Цій бідній дівчинці, як і Петру колись, терміново потрібна допомога.
Уздовж берега бігли люди. Щось кричали, підтримували, вказували руками в напрямку дівчинки, але у воду ніхто не ліз. Воно й зрозуміло, у таких умовах може діяти тільки професійний плавець. Відстань між Петром і малечею стрімко зменшувалася. Щоправда, і сили швидко танули.
Кінцівки вже німіли від холоду. Тоді як обличчю, навпаки, чомусь було жарко. Петро навіть думати не міг про те, що не встигне, не впорається. Він повинен. Цій крихітці, крім як на нього, сподіватися нема на кого. Ось, нарешті, червона шапка з великим помпоном зовсім близько.
Петро витягнув руку і схопив дівчинку за плече. Очікував, що вона зараз же в нього вчепиться, відчувши опору, але малеча виглядала якось обм’яклою і безживною. Страх затопив серце чоловіка. Невже… невже він запізнився? Петро однією рукою притискав до себе дитину, іншою гріб до берега.
До рятівної суші, до людей, що зібралися біля самої кромки води. Чоловік відчув слабке дихання дитини і полегшено видихнув. Схоже, дівчинка просто знепритомніла. Що ж, дуже милосердно з боку її організму. Може, коли дитина прийде до тями, то навіть не згадає того, що сталося.
Бо ці спогади, вони дуже важкі, часом нестерпні, вже Петро точно знав. Берег усе ближче і ближче. Вже буквально рукою подати. Скоро під ногами опиниться дно. І тоді стане легше. Набагато легше. Петро помітив, що люди на березі зашуміли, захвилювалися.
Вони вказували на щось праворуч. І тут… тут чоловік відчув удар. У вухах задзвеніло, в очах розсипалися яскраві плями. Їх ставало все більше і більше, а потім… Потім темрява і тиша. Петро розплющив очі. Усе таке біле, навіть очі сліпить. Де він? Чоловік уважно дивився на всі боки.
Якісь прилади навколо, блимають лампочки, щось розмірено гуде. До його голови тягнуться якісь дроти. Що відбувається? Петро різко підхопився в ліжку. Усе навколо закрутилося, завертілося. Чоловіка занудило. Він поспішив опуститися на кушетку. Стало трохи легше. Отже, він явно в лікарні.
Щось сталося. Останнє, що пам’ятав Петро, — це берег, що наближається, і тільце дівчинки, що обм’якло в його руках. «Дівчинка! Що з нею? Чи вдалося її витягнути?» Це питання зараз цікавило чоловіка найдужче. Але запитати ні в кого. Де хоч хто-небудь? Не сам же він у цій лікарні.
Петро знову спробував встати. Йому потрібно вийти в коридор, знайти людей, дізнатися про все. Але знову запаморочилося в голові. Усе крутилося перед очима. До горла підступала нудота. Йти кудись у такому стані було просто неможливо. Довелося лягти. Залишалося тільки чекати.
Очікування було недовгим. У палату ввійшла медсестра і підійшла до пацієнта. Схоже, вона мала намір змінити розчин у крапельниці. «Що сталося?» — запитав у неї Петро. Це що, правда його голос? Такий ослаблий, тихий, тремтячий? «Ви прийшли до тями! — широко посміхнулася медсестра. — Яке щастя! Зараз лікаря покличу».
«Зачекайте. — Петро втримав її за халат. — Ви знаєте, що сталося з дівчинкою? Вона тонула, я намагався її врятувати». «З нею все добре, — посмішка медсестри стала ще ширшою і привітнішою. — Малятко не постраждало. А ви… Ви справжній герой!» Жінка вийшла з палати. Петро знову залишився на самоті. Тепер він посміхався.
«Значить, усе було не дарма. Дитина в порядку. Можна і видихнути». Щоправда, тепер чоловіка мучило нове питання. А з ним-то що таке? Берег був уже близько. Що сталося? Чому він у такому стані? Петро не міг згадати. Через кілька хвилин до палати увійшов лікар.
Високий чоловік в окулярах, зі втомленими очима. Насамперед він потиснув Петру руку і теж назвав героєм. Потім дістав із кишені ліхтарик і, обережно піднявши повіки пацієнта, посвітив тому просто в очі. «Набряк спадає, це добре, — резюмував лікар. — А ви, молодий чоловіче, справжній герой».
«Про вас навіть уже сюжет показали. І в інтернеті ролики гуляють, сайти новин тільки про вас і пишуть. До речі, потрібно дати пресі інформацію, що ви прийшли до тями. Їм захочеться взяти у вас інтерв’ю, але це пізніше, коли зміцнієте». Петро зіщулився. Не подобався йому весь цей галас навколо його персони.
«Ви, мабуть, плаванням займаєтеся? — запитав лікар. — Кинулися, не замислюючись, у крижану воду. Ще й течія така сильна». «Займався. Давно, в дитинстві». «Якби не ви, у цієї дитини не було б шансів». «Як вона? Що з дівчинкою?» «Не переживайте. Її забрали в дитячу лікарню на обстеження».
«Ніяких травм і ушкоджень. Вам пощастило менше. А ось у неї… У неї вчора був другий день народження». Петро раптом подумав про те, що в нього й у самого з дванадцяти років два дні народження. Ось як буває. Тепер у цієї дівчинки теж. «А зі мною що?» — запитав чоловік.
«З вами… Вам не пощастило. Вже майже біля самого берега у вас врізалася важка колода. Її несло течією прямо у ваш бік. Люди намагалися попередити, кричали, але вона у вас врізалася. Удар припав прямо по голові, і…
