Він давно чекав цього моменту. Вони сиділи на лавці, спостерігаючи за Вірою, і трималися за руки. «Вибач, що так вийшло, — дівчина вказала очима на доньку. — Я правда дуже хотіла провести цей вечір з тобою удвох». «Нічого, — Петро підбадьорливо погладив її по плечу. — Так навіть краще. Все одно нам потрібно було коли-небудь познайомитися. Я радий цій зустрічі».
«Правда?» «Звичайно. Я так мріяв побачити тебе поза лікарняними стінами. А тепер ось ця прогулянка чудова. Так, чудовий вечір. Знаєш, — раптом зважився на відвертість Петро, — мені здається, я без тебе, без вас уже не зможу. Я весь час думаю про тебе. Зі мною такого, здається, ще не траплялося».
Юля посміхнулася. Очі її загорілися тихою радістю. Було помітно, що їй приємно чути слова Петра. «Я теж, — сказала вона, глянувши своєму супутнику просто в очі. — Я відчуваю те ж саме. З тобою мені спокійно, добре. І так радісно — не знаю, як описати. Це ж здорово». Петро легко приобійняв Юлю за плечі.
Тільки його збентежила тінь смутку, що затьмарила її красиве обличчя. «Я ж, я ж не маю на все це права». «На що?» — не зрозумів Петро. Юля якось напружилася, йому це не сподобалося. Хотілося колишньої легкості, розслабленості й невимушеності. «Ну, я не маю права псувати тобі життя. Мало того, що я з дитиною, я ще й із нездоровою дитиною».
«Віра… Вона ж ніколи не буде як усі. Навіть не думай про це». «Я кохаю тебе. І разом ми з усім впораємося. Будь ласка, не допускай більше таких думок». Зізнання легко зірвалося з губ Петра. Йому хотілося, щоб Юля посміхнулася, може, навіть обійняла його і перестала думати про те, що може зіпсувати йому життя.
«Це ж не так». Юля лише похитала головою. Минуло ще кілька тижнів. Петро повернувся на роботу. Колеги зустріли його як героя. По-перше, звісно, через гучну історію з порятунком дівчинки. По-друге, на Петра чекала ціла гора справ, з якими міг впоратися тільки він.
«Врятував дитину, тепер давай нас рятуй, — пожартував начальник, передаючи Петру купу документів, з якими належало розібратися. — І, до речі, готуйся. Переводимо тебе в плановий відділ. Очолювати його тепер будеш». «Оце поворот, — посміхнувся Петро. — Я так давно чекав цієї посади. Це ж і справи цікавіші, і, найголовніше, зарплата в рази більша, ще й відрядження по всьому світу».
Після випадку на набережній життя Петра змінювалося із запаморочливою швидкістю і весь час у кращий бік. «Ти заслужив це», — ляснув його по плечу Віктор, той самий друг, який часто відвідував Петра в лікарні і розповів йому про Галю. Петро продовжував зустрічатися з Юлею. Вони бачилися майже щовечора.
Її батьки повернулися в місто і тепер часто залишалися з Вірою, але Петро раптом усвідомив, що сумує за дівчинкою, й іноді просив брати її на прогулянку. Йому подобалося радувати і дивувати цю дитину, бачити посмішку на її личку. Це багато значило для Петра. Він намагався щоразу придумати щось цікаве для дівчинки.
То в розплідник із собаками хаскі її возив, то в заповідник з оленями і козулями, то лісом вони гуляли. Маля тягнулося до Петра, і, хоча не могло висловлювати свої почуття словами, все було зрозуміло і так. Вірочка всією душею полюбила свого рятівника. Одного разу теплим весняним вечором Петро і Юля йшли набережною.
«Знаєш, а я ж вас тоді з цього самого місця помітив, — раптом згадав Петро. — А ви були он там, на мосту». «Страшно навіть згадувати той вечір, — зізналася Юля. — Але, з іншого боку, ми ж інакше ніколи б не познайомилися». «Мені здається, все одно б зустрілися, — Петро міцно обійняв Юлю. — Я б тебе точно знайшов».
«До речі, мої батьки. Я їм стільки про тебе розповідала. Вони хочуть з тобою познайомитися. Ти не проти?» «Я? Та ні, з чого б. Звичайно, не проти». «Розумієш, батько, він, навіть якби в нас не закрутилося це все, збирався з тобою зустрітися. Ти ж Віру врятував, його улюбленицю. Він тобі дуже вдячний, і мама теж».
«Вони хочуть тобі це сказати. Ти їм прямо все-все розповіла?» Петро відчув ніяковість, як і завжди, коли його вчинок героїзували. «Ну так. А якби не розповіла, то самі б побачили. В інтернеті повно інформації. Тоді, коли все трапилося, вони ж навіть не від мене дізналися. Хтось скинув їм відео. А батьки далеко були».
«До родичів поїхали на інший кінець країни на кілька місяців. Допомогти там потрібно було, і тут така новина. Уявляю. Батько хотів брати квитки і мчати назад. Ледве відмовила. Вони так давно в цю поїздку збиралися. А з Вірою все гаразд виявилося, тож ні до чого це було». «Його можна зрозуміти»…
