— Тітко Женю, це ви?
Жінка розгубилася. Її справді звали Євгенія, але чоловіка, що стояв перед нею, вона не пригадувала. Він помітив збентеження старенької й став пояснювати:
— Я Нікіта. Ви ж мене п’ятнадцять років тому разом зі своїм чоловіком Костянтином від неприємностей врятували. Якби не ви, незрозуміло, як би в мене все склалося. Невже не пам’ятаєте?
На обличчі жінки відбилася іскра радості. Вона ахнула, упізнавши в статному чоловікові Нікіту, якого вона запам’ятала переляканим і змученим болем юнаком. Того пізнього вечора, п’ятнадцять років тому, вона поверталася з роботи. Солідний вік не дозволяв Євгенії Сергіївні сперечатися з нещодавно призначеним на посаду начальником, і довелося затриматися, щоб вчасно встигнути здати креслення до дуже важливого замовлення. Незважаючи на розпал літа, було й прохолодно, і досить темно. Добре, що громадський транспорт ще не завершив свою роботу, а знайомим маршрутом від зупинки до будинку жінка могла б, напевно, пройти із заплющеними очима.
Сірі хмари затягнули небо ще вдень, і було очевидно, що вони ось-ось проллються дощем. Окремі краплі вже потрапили на Женю, і вона додала ходу. Тепер вона вже шкодувала, що відрадила чоловіка, який зателефонував їй на роботу, від того, щоб він її зустрів. Разом усе-таки веселіше було б крокувати. Можна було б поговорити про доньку Ніну, яка нещодавно вийшла заміж і поїхала з чоловіком в інше місто. Женя дуже сильно за нею сумувала, і розмова про свою вже таку дорослу самостійну доньку начебто робила її ближчою. Занадто непросто далося Євгенії народження доньки, і їй здавалося, що дівчинка, яка давно подорослішала, все ще потребує безперервної материнської турботи.
Жінка навіть почала замислюватися про переїзд у рідне місто зятя, і їй було б цікаво послухати думку чоловіка з приводу цієї ідеї. Ніна обіцяла приїхати на вихідні, і треба було обдумати, чим її пригощати. Женя не сумнівалася, що чоловік підкаже якусь оригінальну страву. Ще з ним добре було обговорити, як провести відпустку, що наближалася. Та мало про що можна поговорити з людиною, разом із якою прожили душа в душу вже чверть століття. Навіть йти мовчки поруч із Костею — і то було б щастям.
Щільніше кутаючись у завбачливо накинуту вранці мохерову кофточку-павутинку, Женя вже майже бігом наближалася до будинку. Ось уже і світло в рідному кухонному вікні на другому поверсі з’явилося. Але біля самого під’їзду жінка помітила хлопця у військовій формі, що сидів на лавці. Одяг виглядав так, ніби його навмисно рвали й бруднили. Очі незнайомця були заплющені. Обличчя, наскільки вона могла побачити у світлі ліхтаря, виглядало неприродно блідим. Запаху випивки не було. І жінка зрозуміла, що виявила солдата-втікача. У безпосередній близькості, наскільки вона знала, військових частин не було, і це трохи її бентежило.
Про всяк випадок узяла в руки ключі, щоб зуміти в разі чого захиститися. Наважилася запитати:
— Ей, хлопче, ти чого? У самоволку, чи що, втік?
Незнайомець розплющив очі й зізнався:
— Так, тільки ви мене не видавайте, будь ласка. Якщо можна, позичте грошей на проїзд і якийсь цивільний одяг дайте. Я все поверну, але тільки пізніше. Будь ласка, мені обов’язково треба додому дістатися.
Євгенії стало по-материнськи шкода чийогось сина, який явно потрапив у непросту халепу, і вона співчутливо поцікавилася:
— Що з тобою трапилося?
Хлопець, шумно видихнувши, пояснив причину свого неперезентабельного зовнішнього вигляду:
— Я примудрився між вагонами товарняка прилаштуватися, щоб до свого рідного міста дістатися, але довелося зістрибнути, коли мене залізничники помітили на одній зі станцій. Кинувся навтьоки, але не врахував, що від довгого сидіння навпочіпки в незручному положенні в мене затекли ноги. Я дуже невдало впав кілька разів.
Зовнішній вигляд одягу цілком відповідав такій версії, і залізниця проходила поблизу, так що все поки в мові хлопця було складно. Женя уточнила:
— Нічого собі не пошкодив?
Хлопець не став лукавити й повідомив, що в нього, схоже, пошкоджена нога:
— Напевно, потягнув, наступати боляче, сюди абияк дошкандибав.
Жінка сумнівалася, чи справді хлопець потребує допомоги, чи краще просто пройти повз. Однак після нетривалих роздумів співчуття виявилося сильнішим за побоювання, і Євгенія запросила незнайомця до себе у квартиру:
— Ходімо, подивимося, що з твоєю ногою. Тільки май на увазі, якщо щось замислив недобре, навіть не думай втілювати. У мене чоловік удома, а він колишній десантник.
Незнайомець, на лобі якого від болю виступив піт, запевнив, що він нічого поганого не замишляє, і його схвильовану промову перервав звук дверей, що відчинялися. З під’їзду вийшов чоловік Євгенії й стурбовано поцікавився:
— Женечко, ну що ти так довго? Я вже хвилюватися почав. Щось трапилося?
Втім, розлогої відповіді чоловікові не знадобилося. Він, ледь глянувши на блідого страждальця, приблизно зрозумів, що сталося, і запропонував:
— Ось що, молодий чоловіче, давай-но я допоможу тобі встати з лавки. Піднімешся до нас, і хоча б у нормальний вигляд себе приведеш. Поїси, розкажеш, що з тобою трапилося. У спокійній обстановці подумаємо, що робити далі.
Євгенія була рада, що чоловік, навіть не знаючи про її рішення допомогти хлопцеві, запропонував йому той самий варіант, який спав на думку і їй. Вона вкотре подумала про те, як їй пощастило зустріти Костю — її підтримку й опору у всіх справах.
Підйом на другий поверх давався хлопцеві важко. Він тримався однією рукою за поручень, а іншою спирався на чоловіка, який відволікав його від хворобливих відчуттів немудрою розмовою:
— Мене Костянтином звуть, дружину мою — Євгенією. Якщо хочеш, можеш звертатися до нас так: дядько Костя і тітка Женя. По-моєму, звучить. А тебе як звати-величати?
Солдатик представився у відповідь:
