— Я Нікіта.
На щастя для змученого хлопця, підніматися довелося невисоко, і незабаром він уже входив у квартиру своїх гостинних нових знайомих. Ледь він почав просити грошей, щоб дістатися до свого міста, як Костянтин його перервав, не дослухавши:
— Зараз Женя видасть тобі чистий одяг і рушник, і дуй у ванну. Приводь себе в нормальний вигляд, і будемо вечеряти. Потім усе розкажеш. Подумаємо, чи треба тобі в рідне місто. Твій одяг Женя пізніше випере й підремонтує, наскільки зможе.
Нікіта намагався сказати, що йому дуже треба якнайшвидше потрапити в рідне місто, але Костянтин уже підводив його до дверей ванної, а Євгенія, повернувшись із кімнати, куди вона відлучилася практично непомітно, простягала хлопцеві оперативно зібраний комплект чистого одягу і свіжий рушник. Відправивши гостя вмиватися, подружжя перезирнулося й вирушило на кухню. Євгенія була рада, що чоловік не дорікає їй за те, що вона заговорила з хлопцем, і вкотре пораділа взаєморозумінню, що панувало в її родині. Жінка стала швидко накривати на стіл.
До моменту, коли Нікіта увійшов на кухню, зніяковіло бгаючи в руках солдатський одяг, Євгенія встигла підігріти суп, рагу й навіть заварити міцний чай. Костянтин встиг швидко оглянути хвору ногу хлопця й виніс вердикт:
— Просте розтягнення, нічого страшного. Зараз маззю намажеш, трохи прибинтуємо, садна обробимо — вони, на щастя, не глибокі — і можна зі спокійною душею сідати за стіл.
Після надання медичної допомоги господарі побажали непроханому гостю смачного. Нікіта спробував сказати, що йому якомога швидше необхідно потрапити до свого рідного міста, але Костянтин жартівливо нагадав:
— Ми своїй доньці постійно повторювали, і зараз іноді повторюємо: «Поки я їм, я глухий і німий». Так що вияви повагу до народної мудрості й кулінарного таланту моєї Женечки і просто насолоджуйся їжею.
Коли з частуванням було покінчено і хлопець втамував голод, Костянтин поцікавився:
— Ну, тепер розповідай, що тебе геть від служби потягнуло.
Хлопець опустив голову, і господар квартири віддав майже військову команду:
— Доповідай, Нікіто!
Хлопець, обличчя якого вже набуло нормального відтінку, знітився ще більше, але почав розповідати:
— Лист мені тиждень тому надійшов від найкращого друга Андрія. Я його найріднішою людиною вважав після власного батька. Ми з Андрюхою зі школи дружимо, але він зміг на комерційний факультет інституту прилаштуватися, а мене служити призвали. Я, як в армію йшов, просив, щоб він мою кохану дівчину захищав, якщо знадобиться, і щоб не допускав, щоб до неї хто-небудь клеївся. Юлечка в мене красуня. Волосся як відкине, шию свою покаже — я ледь з розуму не сходив. Багато хлопців за нею увивалося, а вона мене вибрала. З армії дочекатися обіцяла. Хвилювався я, що конкуренти за моєї відсутності до неї клинці підбивати будуть, а найкращий друг, виходить, найголовнішим моїм суперником був. Хоча який він мені тепер друг?
Нікіта перевів дух:
— Довіряв Андрюсі як собі, а він у листі повідомив, що покохав Юльку, і що вона до нього теж не залишилася байдужою. Ось він і вирішив сам мені зізнатися, а не чекати, поки хто-небудь зі знайомих наябедничає. Загалом, втратив відразу і найкращого друга, і наречену. Андрій у листі вибачався, писав, щоб я не звинувачував ні Юлю, ні його. А що мені з його вибачень? Він навіть написав, що вже й пропозицію моїй тепер колишній нареченій зробив, і згоду від неї отримав. Виправдовувати її намагався, що вона правду не сказала, коли я з нею востаннє в означений день телефоном розмовляв. Написав, що вона боялася мені про все розповісти, тому що побоювалася моєї неадекватної реакції. Наче подвійну зраду можна якось спокійно й адекватно прийняти. Уявляєте, Андрюха повідомив, що вони навіть день весілля призначили.
Костянтин і Євгенія слухали свого гостя й не перебивали його навіть співчутливими репліками. Всякі слова розради звучали б банально й шаблонно. Було помітно, як у міру того, як Нікіта виговорюється, мова його стає все більш схвильованою. Хлопець із гіркотою вимовив:
— Якраз цієї п’ятниці весілля має відбутися. Ось я і хотів цим зрадникам торжество трохи гіршим зробити. Андрійкові, другу заклятому, пику набити хотів, а цьому щуру білявому в очі подивитися і в обличчя плюнути. До командира взводу пішов, пояснив, як годиться, навіщо мені короткострокова відпустка потрібна. А він, сволота безсердечна, сказав, щоб я дурницями не маявся. Намагався я його пройняти як міг, упрошував старлея, а він ні в яку. Ось і довелося позавчора ввечері в самоволку вирушати. Якби не прикра випадковість, я б уже до свого міста під’їжджав. Але я думаю, що ще встигну додому дістатися до часу весілля, якщо ви, звичайно, мені трохи грошей позичите. Я, чесне слово, все поверну.
Нікіта замовк і став пильно дивитися по черзі в очі Євгенії й Костянтина. А господар будинку, поплескавши хлопця по плечу, висловив власну думку:
