— Знаєте, а давайте я вас підвезу. Я все одно до суворого графіка не прив’язаний, і мені буде приємно з вами поспілкуватися. Знаєте, ось п’ятнадцять років тому це ж саме ви мені мізки на місце наче поставили, так що навіть не відмовляйтеся й говоріть, куди їхати.
Чоловік допоміг тітці Жені зайняти пасажирське місце, а потім сів за кермо й став чекати, поки жінка назве необхідну адресу. Після протяжного зітхання вона вимовила:
— На міське кладовище, Нікіто. Там у мене з донечкою зустріч. Вже десять років до неї туди їжджу.
Збентежений чужим горем чоловік вибачився, пробурмотів свої співчуття й м’яко рушив автомобілем із місця. Йому було ніяково, що він зачепив явно болючу для жінки тему, але вона заговорила сама, розповідаючи чоловікові сумну історію свого життя:
— Ніна для мене і Кості була бажаною і пізньою дитиною, тому ми її обожнювали. Звичайно, раділи, що вона кохання своє знайшла й заміж вийшла. Звичайно, переживали, коли вона від нас до чоловіка в це місто переїхала. Потім, коли мене на заслужений відпочинок із пошаною все-таки відправили, вона сюди загітувала перебратися. Нам із Костею хотілося бути ближче до доньки, і ми погодилися. Шкода було зі звичного місця рушати, але заради того, щоб частіше бачити доньку, на що тільки не підеш. На шикарну квартиру, звичайно, у нас грошей не вистачало, але цілком пристойне житло купили, у хорошому районі. Сквери поруч і навіть невелике озеро, щоб прогулятися можна було. Після продажу старої квартири, купівлі та переїзду на нову, у нас навіть невелика сума залишилася. Ось ми Ніні із зятем грошей на машину підкинули. Вони давно мріяли, але якось не складалося.
Євгенія змахнула сльозу:
— Ех, хай би ця ідея була неладна. Начебто і я, і Костя хотіли як краще, але вийшло гірше не придумати. На цій залізяці, купленій із нашою матеріальною допомогою, Ніночка з чоловіком розбилися. Пробачити собі досі не можу. А Костя так себе звинувачував, наче це він, а не зять за кермом був. Свати теж на нас зуб гострили за машину цю прокляту. Загалом, відразу опинилися ми в чужому місті, де жодної рідної душі немає. Костя до інфаркту допереживався й покинув мене назовсім. Може, і хотіла б повернутися туди, у своє місто, де ми колись усі були щасливі, але ж я тоді точно не зможу часто дорогі серцю могилки відвідувати. А мені одній все одно, де життя доживати. Тим більше що пам’ять із роками кращою не стає. Ось сьогодні гаманець удома забула. Добре, хоч транспортна карта в кишені сумки лежала. Хоча є і хороший ефект від забудькуватості. Бачиш, із тобою ненароком зустрілася.
Жінка помітила, що поки вона розповідала Нікіті сумну історію, що трапилася з її родиною, він встиг припаркуватися біля кладовища. Євгенія почала дякувати негаданому благодійнику, перед яким відчувала збентеження:
— Спасибі за добре серце, Нікіто. Ви вибачте мене, будь ласка. Плани, напевно, ваші порушила і взагалі зовсім заговорила, розповідаючи про своє життя. Ви вже вибачте мене за егоїзм. Навіть не запитала, як живете, як у вас справи.
У чоловіка виникло сильне бажання ще хоча б якось підтримати жінку, на долю якої випало стільки випробувань. І він запропонував:
— Тітко Женю, не треба мені викати. Я для вас все той же дурний і наївний хлопчина Нікіта, який уявив себе месником. Мені навіть незручно, коли ви так шанобливо до мене звертаєтеся. Якщо по-чесному, то, швидше за все, у всіх моїх успіхів коріння росте якраз із того вечора, коли ви й дядько Костя мені допомогли. Хочете, я з вами піду?
Євгенія похитала головою:
— Не треба, напевно. Я Ніночку наодинці повинна побачити й подарунок їй передати. Спасибі ще раз, Нікіто. Всього тобі доброго.
Нікіта подумав, що цілком може влаштувати собі незапланований вихідний, і, спонтанно прийнявши рішення, заявив:
— Знаєте, тітко Женю, я сьогодні зовсім не зайнятий і почекаю вас стільки, скільки треба. Не поспішайте, потім додому вас відвезу.
Старенькій було ніяково приймати допомогу від практично незнайомої їй людини, але Нікіта дивився на неї прямим поглядом, відчувалося, що він абсолютно щирий у своєму пориві, і жінка погодилася:
— Добре, я буду тобі дуже вдячна, тільки квартира в мене на іншому кінці міста розташована, як ти вже зрозумів, напевно.
Нікіта засміявся:
— Не проблема. Не такий уже в нас місто величезне, довезу без проблем, і давайте не будемо сперечатися.
Євгенія погодилася й вирушила на зустріч із донькою. Якби тільки Ніна та її чоловік залишилися живі в той фатальний день… Скільки разів жінка чи то мріяла, чи то марила наяву, уявляючи, що страшна звістка про загибель доньки й зятя в катастрофі виявиться поганим сном. Ось тільки того, що сталося, змінити було не можна. Залишалося лише ходити на зустріч до єдиної доньки на цвинтар та відвідувати коханого чоловіка, який знайшов там же останній притулок.
Ноги Євгенії з кожним кроком ставали все важчими, але жінка вже звикла до цього ефекту, хоча минуло вже десять років після трагічної аварії, і прийняти факт загибелі дочки їй було неймовірно складно. Жінка дошкандибала до скромного пам’ятника, прибрала сміття, зібравши його в заздалегідь припасений пакет, і, діставши із сумки булочку, поклала на могилку дочки.
— Ось, Ніночко, твоє улюблене частування. З днем народження, рідна!
Звичайно, жінка усвідомлювала, що розмовляти на кладовищі з пам’ятниками — не приклад розсудливості, але відмовитися від цих бесід-монологів просто не могла. Посидівши з донькою, Євгенія важко піднялася й пішла до могилки чоловіка. Поховати їх поруч не вдалося, але ця незручність тьмяніла перед горем жінки. Після звичної процедури прибирання сміття вона стала розповідати, дивлячись на фото Костянтина, про ранкові події й повідомила, що добрий вчинок, колись здійснений ними, повернувся сторицею.
— Ми з тобою, коханий, і не припускали тоді, як справа обернеться. Для нас начебто нічого не значуще знайомство було, а в результаті саме колишній солдатик мені допоміг.
Виговорившись, Євгенія попрощалася з людьми, які були їй нескінченно дорогі, але спали вічним сном, і повернулася до машини Нікіти. Акуратно сівши на пасажирське крісло, жінка знову стала йому дякувати:
— Дякую, Нікіто, що почекав. Сподіваюся, я не надто довго.
Чоловік посміхнувся:
