— Не треба чекати, зі мною поїдеш, посидиш у машині. Ця квочка ж не піде на вулицю, вона в халатику з папугами.
Семена аж пересмикнуло, бо як його дратували ці халати та м’які пухнасті капці. Такою Нінка була в них сільською, що просто жах. Всю дорогу Алла була невдоволена, і Семен почувався ніяково.
Ніна ніколи йому не перечила, не сперечалася, загалом, була як розмазня, а тут — іскри, дзвін, вибухи.
— Аллочко, ну потерпи, годинки через півтори ми будемо з тобою тільки самі.
— Ну звичайно, а між нами витатиме дух твоєї дружиноньки-селянки.
Семен розсміявся.
— Як ти її назвала? Селянка? В точку!
Він забіг додому, віддав ліки і взявся за ручку дверей.
— Все, ти навіть до сина не зайдеш? — Ніна дивилася на нього повними сліз очима.
— До сина? Ти що, хочеш, щоб я захворів? Хороша дружина, нічого не скажеш, хоча чого ще можна очікувати від такої, як ти?
Він грюкнув дверима, а Ніна витерла сльози: син не повинен бачити, що мама плаче.
У Семена вона закохалася одразу, щойно познайомилася з ним, і він помітив її. Якось швидко почали зустрічатися, потім одружилися. Ніна завжди мріяла про сім’ю, саме про сім’ю, щоб усе було так, як треба, і вона старалася. Дім вилизувала, сина до приходу батька причепурювала. Семен гадки не мав, що вранці треба думати, що одягнути: на кожен день усе свіже, все напрасоване вона вивішувала біля ліжка.
А почало змінюватися все, щойно Семен став начальником, нехай невеликим, але все ж. Вечорами тепер десь пропадав: то наради в нього, то ділові зустрічі. Вона знала, що після таких «ділових зустрічей» від нього пахне жіночими парфумами. Ніна повірити в це не могла, але жінка вона була не дурна і розуміла: у чоловіка хтось з’явився. Скандалів не влаштовувала, дуже сподівалася, що зараз він переказиться і все буде як раніше.
Ні словом, ні натяком вона його не дорікала, не зізнавалася, що все знала. Час минав, а Семен не тільки не схаменувся, а й взагалі почав їхати іноді на цілі вихідні. Ніна була розгублена, але одне знала точно: просити або про щось благати його точно не буде. За три дні чоловік жодного разу не зателефонував, і хоча Ніна чекала й не спала, вдома він з’явився тільки у вівторок.
— Ніно, треба поговорити.
Вона присіла поруч із ним на диван і тихо відповіла:
— Давай поговоримо.
Відчувала, як калатає серце, і боялася почути щось страшне.
— Я подумав і вирішив: нам потрібно розлучитися. Ти… ти занадто вся якась сільська, якась ніяка, розумієш?
