— запитала Тіна.
— Здається, я вивихнула щиколотку, — майже плачучи сказала дівчина. — От і казала ж мені мама не носити такі шпильки.
— Давайте я все-таки викличу швидку, — наполегливо пропонувала Тіна.
— Ні, правда, не потрібно. А можете допомогти мені дошкандибати до кабінету? Я в мерії працюю.
— Звичайно, — зраділа Тіна можливості пробратися всередину потрібної будівлі.
Вони неспішно пішли до входу. Охоронець, побачивши дівчину, також запропонував викликати швидку, але Тетяна (так звали ту, що впала) навідріз відмовилася. Вони піднялися на другий поверх і підійшли до приймальні мера.
— Ми прийшли. Дякую вам величезне, — подякувала Тетяна своїй рятівниці. — Як я можу вам віддячити? Може, каву або чай?
І Тіна зрозуміла, що це її шанс.
— Ні, дякую, кави і чаю не потрібно. Але мені дійсно потрібна допомога. Мені дуже потрібно потрапити на пару хвилин на прийом до Ігоря Володимировича. Я приїхала з іншого міста, щоб передати йому важливу інформацію, але він же непроста людина. До нього так просто не потрапиш. Можете допомогти?
Тіна склала руки в молитовному жесті і зробила благальні очі.
— Без проблем, — якось аж надто швидко погодилася Тетяна.
— А що, він усіх приймає? — здивувалася Тіна.
— А ви не знаєте? Наш мер — унікальний керівник. Про нього багато говорять не тільки в нашому місті. У нього не буває запису з особистих питань. Якщо він у кабінеті і не зайнятий, потрапити до нього на аудієнцію не складе труднощів.
— Нічого собі, вперше таке бачу, — щиро здивувалася Тіна.
— Так, багато хто дивується, так що ваше прохання не рахується. Ви б і так потрапили до нього на прийом. Може, все-таки чай? Тим паче що Ігор Володимирович ще не приїхав.
— Добре, — погодилася Тіна. — Давайте чай.
Тіна прочекала мера близько сорока хвилин. Вони вже допивали по другій чашці чаю, як двері в приймальню відчинилися і увійшов дуже статечний і солідний чоловік років п’ятдесяти. Він більше був схожий на спортсмена: широкоплечий, підтягнутий. Було зрозуміло, що пару годин на тиждень він точно проводить у тренажерному залі. На ньому був темно-сірий костюм, світло-салатова сорочка, незрозумілого відтінку краватка.
Тіна подивилася на обличчя. Раптом все-таки вона його бачила колись? Але ні. Такого чоловіка вона б точно запам’ятала. Густе чорне волосся, не займане сивиною, блакитні очі, красиві окреслені губи. Але найбільше Тіні сподобався його погляд. Він дивився суворо, але з якоюсь теплотою. Незрозуміло було, як це можливо поєднати, але саме таке враження справляв цей чоловік, дивлячись зараз пильно на незнайому дівчину у своїй приймальні.
— Ви до мене? — Голос пролунав так голосно і впевнено, що Тіна навіть здригнулася.
— Так, можна?
— Зрозуміло, коли було не можна.
Він усміхнувся і жестом запросив Тіну до кабінету. Дорога до стільця здалася Тіні хвилюючою. Вона розуміла, що боятися їй нічого, але все одно було страшно. Тіна навіть не помітила, що давно сидить на стільці за столом, а навпроти неї сидить і терпляче чекає мер міста.
Так, делікатності йому не позичати. Він явно бачив хвилювання дівчини і не хотів заважати їй налаштуватися. Але й чекати дві години її рішучості він теж не міг.
— Ви мені вибачте, але у мене багато справ. Ви могли б швидше переходити до суті питання? Вам потрібна моя допомога? Говоріть, я запишу.
— Це ви мені вибачте, що я вас відволікаю. І нічому не дивуйтеся, будь ласка. Я й сама мало що розумію в тому, що відбувається. Але мені було велено вас знайти і передати деяку інформацію.
Ігор Володимирович здивовано підняв брови.
— Не зовсім розумію, про що ви говорите. Ким було велено? І інформацію якого плану ви повинні мені передати?
Тіна трохи подумала і вирішила розповісти чесно, як усе насправді було. Спочатку мер дивився на неї з недовірою і підозрою, але потім з інтересом. А коли Тіна все-таки сказала те, заради чого прийшла, меру стало недобре, і він схопився за серце.
— Вам погано? — щиро злякалася Тіна. — Може, швидку?
— Ні, не потрібно. Налийте, будь ласка, води. Зараз стане легше.
Тіна принесла склянку води і встала поруч із мером.
— Вибачте, будь ласка, але, можливо, хоч ви мені поясните, навіщо вам це потрібно? Тому що я голову зламала, думаючи про це.
— Вибачте, скільки вам років? — несподівано запитав Ігор Володимирович.
— Двадцять вісім, а що?
Мер закрив обличчя руками і розсміявся.
— Чому ви смієтеся? — знову здивувалася Тіна, але раптом зрозуміла, що він не сміється, а плаче. — Ой, ви чого? Що я такого сказала? Не плачте, будь ласка.
«Господи, що за дурниця, чесне слово! Якби я знала, що доведу до сліз цього солідного дядечка, я б взагалі сюди не приїжджала», — подумала дівчина.
Мер трохи заспокоївся і подивився на Тіну, але якимсь зовсім іншим поглядом, наче вивчав її.
— Ви можете мені хоч що-небудь пояснити, я ж нічого не розумію! — І щоб хоч якось вплинути на онімілого мера, додала: — Мені не можна хвилюватися, я вагітна.
Ігор Володимирович встав і навис над Тіною. Навис, тому що у Тіни зріст був 168 сантиметрів, а у мера явно більше 185.
— Вас звуть Тіна?
