— задумалася Оля.
— У твоєї мами, я думаю, буде найзручніше. Не до моїх же, — резонно зауважив Дмитро.
— Ну так, — погодилася Оля.
Вранці її прийшла провідати Ніка, і подруга поділилася своєю радістю з придбанням квартири.
— А як ти звідси вирішуєш питання з квартирами? — не зрозуміла Ніка. — Твоя ж присутність взагалі-то обов’язкова.
— Ой, це виявилося взагалі не проблема. Я дала довіреність Дімі. Він сам займається цим питанням, — радісно відповіла Оля.
— Що ти зробила?! — не повірила почутому Ніка.
— Дала довіреність Дімі, — ледь чутно повторила Оля і чомусь сама напружилася.
— Олю, скажи, ти взагалі розумієш, що робиш? Чи в тебе гормони в голову вдарили так, що ти перестала зовсім тверезо мислити?
— Чому ти лаєшся? — не зрозуміла Оля. — Що такого я зробила?
— Ти оформила довіреність з правом відчуження майна?
— Напевно… Я в цьому не розбираюся, — зізналася Ольга.
— У мене немає слів, просто немає слів.
— А в чому проблема?
— Проблема в тому, що зараз твій прекрасний Діма продасть твою квартиру — зауваж, твою, а не вашу! — і звалить у невідомому напрямку, а ти навіть довести нічого не зможеш, тому що сама особисто дала йому право розпоряджатися своїм майном.
— Не вигадуй, Діма на таке не здатний.
— Ти думаєш?
— Я впевнена. Я йому вірю. І взагалі, — Оля починала злитися, — досить уже накручувати мене проти коханої людини. Набридло! Сама розберуся. Я ж у твоє особисте життя не лізу.
— Ага, у тебе його немає, от і йди займайся своїм особистим життям, а в моє лізти не треба.
Це був удар нижче пояса. Ольга чудово знала, що коханий Ніки загинув в автомобільній аварії півтора року тому, і дівчина поки не заводить нових стосунків. По-перше, вона ще не пережила цю втрату, по-друге, боїться знову закохатися. Почути подібне від близької подруги Ніка ніяк не очікувала.
— Дякую, цим і займуся, — зі сльозами на очах подякувала Ніка за пораду і вийшла з палати.
Ольга навіть не зрозуміла, що образила подругу, настільки вона зараз розлютилася. Увечері вона розповіла мамі про свою сварку з Нікою. Мама ледь не втратила дар мови.
— Олю, як ти могла таке сказати Ніці? Ти ж знаєш, що її Сергій загинув, і минуло не так багато часу, щоб забути про це. Тобі не соромно?
— Ні, не соромно. Набридло просто, що всі бачать у Дімці тільки погане, а він старається з усіх сил мені допомогти. Чому цього ніхто не цінує?
— Та цінуємо ми, цінуємо. Просто важко забути про те, що він практично весь цей час жив за твій рахунок, а тепер раптом за місяць став іншим. Якось не в’яжеться.
— І ти туди ж! — розлютилася Ольга. — Теж будеш мені говорити, що я дурепа і не треба було давати Дімі довіреність?
— Не буду говорити, немає сенсу. Ти її вже дала, хоча могла б порадитися зі мною або оформити її на мене. Ну що ж, що зробила, те зробила.
Оля пролежала в лікарні близько трьох тижнів. Нарешті її виписали, і вона із задоволенням поїхала додому до матері. Квартира Олі була вдало продана, а в новій ще потрібно було освіжити стіни і привести все до ладу. Час минав і наближався до важливого моменту — народження дитини.
Оля з Дімою перевезли речі на нову квартиру, все облаштували і готувалися стати батьками. За весь цей період у Ольги не було жодного приводу сумніватися в Дімі. Навіть мама Олі заспокоїлася і погодилася з дочкою, що, схоже, Діма перевиховався і подорослішав. Ось тільки Ніка більше не приходила і не дзвонила. Вона явно чекала, що Ольга зробить перший крок і вибачиться, але подрузі було ніколи. Та й не вважала Ольга, що повинна це робити. Адже помилилася Ніка, а не Ольга. Діма змінився, і це факт. Тому і вибачатися повинна Ніка, була впевнена Ольга.
Ранок починався весело. У Ольги відійшли води.
— Дімо, терміново викликай таксі або швидку, їдемо в пологовий будинок! — крикнула Ольга.
— Що, почалося?
— Так, давай швидше, щось мені не дуже добре.
Діма викликав швидку, яка пообіцяла приїхати до породіллі протягом десяти хвилин.
— Дімко, збери мені речі і постав у коридорі, щоб не забути. І там пакет з дитячими речами, його теж у коридор.
— Є, товаришу командир! — бавився Діма і бігав по всій квартирі, збираючи все необхідне.
Олю відвезли до пологового будинку. Після обіду вона народила сина. Пологи були важкі.
— Місяць вам не можна сидіти, в лікарні будете, поки шви не знімемо, — попередив лікар.
— А скільки це?
— Ну, днів п’ять-шість точно.
— Гаразд, потерплю, не проблема, — приречено погодилася Ольга, хоча їй страшенно хотілося додому.
Вона зателефонувала Дімі і сказала, скільки вона пробуде в пологовому будинку.
— Люба, раз треба, значить треба. Потерпи трохи. Як сина назвеш?
— Назвеш? — уточнила Оля. — Ну, мені здавалося, що це привілей жінки — вибирати ім’я своїй дитині.
— Мені подобається ім’я Артем. Артем Дмитрович. Красиво?
— Нормально, — погодився Діма без особливого ентузіазму.
І Оля це відчула.
— Дімо, все гаразд?
— Так, а що?
