Лідія Семенівна суворо, згори донизу дивилася на пару, яка забарилася у дверях. Жінка поправила свою ідеальну зачіску й картинно поклала одну руку на іншу; на її зап’ясті виблискував якийсь дивно знайомий браслет. — Проходь, не бійся, — Стас ширше відчинив двері батьківської квартири й легенько підштовхнув Дашу вперед. — Не соромся, тут усі свої. — Доброго дня, — тихо промовила Даша й опустила погляд.
Як же незатишно вона, дівчина, яка виросла в дитячому будинку, почувалася в таких хоромах. Вона більше звикла до гуртожитку медичного коледжу, де навчалася, а ще до маленьких хрущовок своїх небагатих друзів. Тут же все було, наче в кіно: блискучий паркет, вітальня з круглим столом і сліпучою кришталевою люстрою, шкіряний диван, дорогий килим, картини, якісь хитромудрі вази. Батько привозив їх із закордонних відряджень. Якби вона сказала своїм дитбудинківським приятелям, де живе її наречений, вони б її засміяли, а то б і вдарили за те, що каже неправду.
Адже багаті зустрічаються з багатими, а бідні — з бідними, такий закон життя, але зустріч Стаса, студента престижного юридичного вишу, стала винятком. Він закохався з першого погляду в маленьку, тендітну Дашу, одну з найкращих студенток і майбутню медсестру. Він тоді їхав машиною і побачив її на зупинці в листопаді: холод, вітер, сніг, а вона стоїть, маленька, як горобчик, і кутається в куце пальтечко, при цьому вдивляється в туман, ніби боїться пропустити автобус. Якби пропустила — біда, грошей на таксі не було, а тут він, красень на спортивній іномарці, зупинився, запропонував підвезти, потім запросив на каву, згодом зустрів після пар, а потім поцілував.
Даша насторожено ставилася до Стаса, дуже соромилася, коли він за неї платив, і завжди пропонувала просто прогулятися в парку, а не ходити в кафе й не витрачати гроші. Її подружки казали, що він просто пограється з нею й покине, але на ділі, здавалося, все було не так. Він справді закохався, хотів піклуватися про неї, і Даші вже говорив про весілля, а ось сьогодні привів познайомитися з батьками. Даша чудово розуміла, що його заможна родина не буде рада такій партії: ну що з неї взяти — ні кола ні двора.
Так, людина, може, хороша, так, професію потрібну здобуває, читала багато, вчилася добре і тому досить освічена, але хіба це важливо для таких людей? З п’ятнадцяти років Стаса виховувала мачуха, яка була доцентом на одній із кафедр юридичного університету, де зараз і навчався хлопець. Батько все життя займався бізнесом і довго сам виховував Стасика, бо мати померла, коли хлопчині було п’ять, і ось через десять років у їхній дім прийшла нова дружина, Лідія Семенівна. Випещена, владна, але розумна й досить порядна жінка, вона щиро ставилася до дитини й чесно переймалася його майбутнім, іноді здавалося — навіть більше, ніж батько.
— У мене своїх дітей немає, тож ти мені, Стасе, як син, і я хочу, щоб ти був щасливий, не знав бідного життя, — якось за чашкою кави розговорилася вона. — От де ти цю Дашу знайшов, невже у вас на курсі хороших дівчат немає? Там же всі із заможних сімей, є в еліти, але вони порожні, бездушні, дурні й жадібні, бо що не дай — усе мало. А моя Дашка, знаєте яка: дрібницям радіє, будь-якій дрібничці, стрибає, як дитина, і дякує; мені для неї хочеться все зробити, весь світ кинути до її ніг.
— Та може, бреше, грає, бо бачить же, який ти, знає, що в батька твого бізнес, машина он яка; хто її батьки, раптом алкоголіки або хто гірше? Ти не боїшся з нею справу мати? — Вона не знає, хто її батьки, взагалі до десяти років не пам’ятає себе. І навіть не знає, чому в дитбудинку опинилася і з якої сім’ї була. — Як це, а поліція, опіка, у них же є документи? — Просто її знайшли в лісі й привезли в дитячий будинок; час такий був, що безпритульними особливо ніхто й не займався, тож батьків не шукали.
Вона толком не знає нічого, та й не пам’ятає, але я впевнений, якщо про неї дбати, оточувати любов’ю і дати відчути, що вона в безпеці, то в якийсь момент усе згадає. — А може, і не треба, щоб згадувала, ну хіба мало, що там пам’ять вирішила сховати? — Тітко Лідо, я її люблю, і вона мені дуже дорога, я боюся її втратити. — Ой, Стасику, який же ти ще хлопчисько! Ну хто тобі сказав, що з першим коханням треба до РАЦСу відразу йти?
Зустрічайся, спілкуйся, а з серйозними вчинками почекай, час покаже! Стас чекати не хотів, тож вирішив познайомити Дашу з батьками й потім зробити їй пропозицію. Він навіть каблучку приготував і постійно перевіряв її в кишені піджака. Лідія Семенівна жестом показала гостям місце за столом. — Ось сюди сідай!
Даша кивнула й на мить заклякла, розглядаючи браслет на руці жінки — ну де ж вона його бачила? Може, в інтернеті, хоча наче ні…
