І ось сусідка його, Даша, стрибнула за ним у воду й виштовхнула, він зумів дістатися до берега, за деревинку якусь зачепився і вибрався. А вона не змогла, потонула; ось мати її довго бігала, кричала, речі її всі обіймала, плакала, потім її забрали лікарі. А ми пару днів ще там постояли, місцеві рибалки нам сказали, що дівчинку не знайшли, втопилася, значить. А я ввечері сидів на березі й помітив у багнюці затоптаний цей самий браслет, думав, що браслет цієї дівчинки.
А де шукати матір, я не знав, навколо кілька сіл, де там ця жінка — хто знає? Загалом, залишив собі. Ну, а ти, Лідо, знайшла його, коли мої речі розбирала. Ти ж у мене ревнива, так що не став я нічого такого розповідати, сказав, що в антикварній крамниці в Німеччині купив. Та вже, браслет чудовий.
— Я ж скільки його носила… Він завжди мені удачу приносив, але все-таки він твій, Дашо, бери. Я ось тільки не розумію, як тебе не знайшли й чому ти опинилася в дитбудинку? Після довгої паузи дівчина відповіла глухим голосом: — Я згадала цей день, це був Дімка із сусіднього будинку, на рік молодший за мене. Ми прийшли на річку, я пообіцяла, що навчу його плавати, зняла одяг, браслет цей зняла, думала, що він буде на мілині вчитися.
А він на глибину поліз, там-то вири, я плавала там раніше і воду знала добре. Говорила йому: «Вернись, вернись», — а він дуріти почав. Загалом, догрався, став тонути. Я злякалася, стрибнула, не пам’ятаю як, але змогла виштовхнути, а сама ж почала тонути. Сил не залишилося, а потім — чорнота.
Може, річка мене підхопила й десь далі викинула на берег, місцеві знайшли мене непритомною. Хто я? Звідки? Нічого не могла сказати; знала тільки, що Даша. Але чому мама мене не шукала, чому поліція не повернула до неї? А потім почався дитячий будинок, але там нічого цікавого.
І ось відтоді я страшенно боюся плавати й майже нічого до часу тієї події не пам’ятала; дивно, що саме вам цей браслет трапився. — Дашо, а ти пам’ятаєш, звідки в тебе цей браслет, маму пам’ятаєш? — Стас тримав її за руку й мовчав. Дівчина задумалася, по її щоках повільно текли сльози. — Пам’ятаю, Єлизавета, вона художниця.
Неймовірні картини писала, пейзажі, натюрморти; моя мама була з давнього дворянського роду, дуже багатого, але після революції нічого в них не залишилося. Тільки ось цей старовинний браслет, він передавався у спадок, а зроблений був ще за часів Золотої Орди в одному з ханств. Ось це я пам’ятаю. — І вона тобі його дозволяла носити, маленькій дівчинці на річку? — ахнула Лідія.
— Так, вона нічого для мене не шкодувала. Одна мене виховувала, тата не було — пішов, розчинився, і вона мені віддавала все, що могла. Я це ось зараз пам’ятаю: сукню гарну, каже, одягай, нові босоніжки не бережи — просто одягай і носи. І браслет візьми, але його носи акуратно, мама вірила, що він оберігає жінок. Довго носила його, потім мені віддала, ну я й тягала його по селу.
Може бути, якби не зняла, то й не знепритомніла б. — Дивно, що ти цього всього за стільки років не згадала, а тут одна дрібничка стільки спогадів повернула, — сказав схвильований Стас. — Я ось зараз зрозуміла, що всі ці роки мама думала, що я померла, — розридалася Даша, — і я не знаю, пережила вона це чи ні. — Васю, ми повинні її знайти, ти пам’ятаєш назву села, дорогу туди? — Лідія все ще сердилася на чоловіка за риболовлю, на яку той таємно вирушив, але бажання допомогти бідній дівчині було сильнішим…
