— Так, давайте завтра з’їздимо. Стас готовий був їхати зараз, але було пізно. — Дашуню, а це що виходить? Ти в мене родовита дворянка? — Напевно, тільки багатства у дворянки ніякого немає, — посміхнулася вона. — Село називається Пирогівка, я згадала. — Ось туди завтра й поїдемо, я скасую свої зустрічі.
Василь зголосився їхати без зайвих умовлянь: може, так дружина перестане на нього злитися, та й синові допомогти треба. А Даша йому сподобалася, і він уже подумки називав її невісткою. За вечерею тільки й було розмов, що про цей випадок із річкою і про те, як Даша втратила пам’ять. Лідія намагалася з’ясувати, а що в дівчини в селі є, який є спадок, але та лише плечима знизувала. Якщо мама жива, то будиночок, картини, шматок землі, а якщо померла, то й того немає.
Вечеря начебто вийшла душевна і наче навіть сімейна. Лідія ж із невеликим жалем дивилася на шикарний срібний браслет, який стільки років був її гордістю, але вдіяти нічого не могла, адже він належав родині Даші. Дівчину залишили ночувати, а вранці вони вчотирьох сіли в позашляховик Василя Ігоровича й вирушили в Пирогівку. Їхати було майже п’ятсот кілометрів, але що це за відстань порівняно з багаторічною розлукою?
Даша нервувала, у неї завмирало серце: а що вона побачить, чи жива мама, чи впізнає вона її? А раптом їй із серцем стане погано? Даша крутила браслет у руках і мовчки дивилася у вікно. — Не хвилюйся, все буде добре! — Стас підбадьорював її, хоча теж помітно нервував. — Дашо, ти адресу свою пам’ятаєш? — після зупинки на заправці поруч із Пирогівкою запитав Василь.
— Пам’ятаю. Садова, будинок три. — Так, добре, зараз знайдемо. Даша розмірковувала, що, напевно, даремно вони так швидко зібралися. Може, потрібно було купити торт, ліки, щось іще, а потім подумала: а раптом нікому це все віддавати, раптом будинок порожній і забитий?
Коли вони приїхали за потрібною адресою, вже сутеніло, але Даша все моментально впізнала. Вона ж часто бачила його уві сні, але не здогадувалася, що це її дім. Так, і будинок, і хвіртка, і квіточки ті самі біля паркану. А там що, світло? Віконце світилося там, де була мамина майстерня.
Даша штовхнула хвіртку і щодуху побігла. Двері відчинилися з таким самим скрипом; так, цей запах лаванди, сушених яблук у сінях. Так, ось тут рипуча мостина, а ось там майстерня. Вона затамувала подих і штовхнула двері. За мольбертом сиділа вона, її мама, тільки сивоволоса й згорблена.
Але все ж це була вона, навіть у тій самій малиновій кофті, яку мама так любила носити. — Мамо! — закричала Даша і, задихаючись від ридань, кинулася назустріч. Та злякано обернулася, впустила пензель і довго дивилася. А потім, схопившись за серце, почала стогнати. — Господи, Дашо, як це може бути? Ти…
Даша сіла на підлогу, обійняла її коліна й заплакала, мама плакала теж, гладила її по волоссю. Вони довго не могли заспокоїтися. Єлизавета тільки голосила: — Я знала, що ти жива, знала, що врятувалася, браслет же був із тобою, я знала, відчувала. Він не був зі мною, я його тільки вчора знайшла…
