— Обов’язково, — відповіла Варвара. — Хочу взяти кредит. У нас зовсім немає грошей на похорон. Навряд чи Михайло захоче давати гроші, щоб поховати матір. Він їй на ліки ніколи не давав, а тут таку суму потрібно.
— Не потрібно брати кредит, — твердо заявив Дмитро. — Антоніна Степанівна була моєю улюбленою вчителькою. Я дам скільки потрібно. Для мене це посильна сума.
З документами відразу поїхали на кладовище, замовили місце, а ще побували в ритуальному агентстві, де Дмитро домовився про те, щоб працівники агентства повністю взяли на себе клопоти з похорону. Відразу оплатив частину суми і питально подивився на Варвару.
— Щось я трохи розгубився. Що нам ще потрібно зробити?
— Ще потрібно замовити який-небудь ресторан або кафе для поминального обіду і обдзвонити всіх, хто її знав, і повідомити дату похорону.
— Ну, однокласників я беру на себе, — сказав Дмитро. — А ви телефонуйте рідні, друзям і сусідам.
Як не злилася Варвара на чоловіка, але все-таки знайшла в собі сили зателефонувати йому.
— Мішу, тобі повідомили, що твоя мама померла? — запитала вона.
— Знаю, — невдоволено відповів чоловік. — Це що ж тепер, доведеться скидатися на похорон?
— Мішу, ти єдиний син, — з обуренням сказала Варвара. — З ким ти збираєшся скидатися? У вас же більше немає родичів.
— Невже ти ні копійки не даси? — здивувався Михайло. — Квартиру-то хапнула.
Варвара мовчки поклала слухавку, відчуваючи, що серце вискакує з грудей від обурення, і дивуючись тому, як вона могла стільки років жити з цією людиною. Наступного дня було відомо місце, де відбудеться прощання з пенсіонеркою, час прощання і похорону, і місце поминок. Повідомляти все це Михайлу у Варі не було сил. Але вона все-таки відправила йому СМС, а там нехай сам вирішує, приходити чи ні.
Усі витрати на похорон узяв на себе Дмитро. Багато грошей зібрали й однокласники, у яких Антоніна Степанівна була класним керівником. Михайло з’явився на кладовищі зі скромним вінком, на якому було написано: «Дорогій матусі від люблячого сина». Михайло з величезним подивом дивився на добротну труну, дорогі вінки й великий натовп людей, який прийшов проводити в останню путь його матір.
— Варе, ти звідки стільки грошей узяла? — з подивом запитав він у дружини. — Мати, чи що, залишила? І що, всі гроші тобі одній? Мені нічого не веліла передати? Чи ти собі все до копієчки вирішила привласнити?
— Тату, ти чого його слухаєш? — обурився Ілля, потім повернувся до батька і сказав: — Чужі люди на похорон скинулися. У нас із мамою було 23 тисячі, ми всі їх віддали на похорон.
Він схопив матір за руку і потягнув її подалі від батька.
Після похорону минув тиждень, і настав день, коли справу про розлучення і поділ майна розглядав апеляційний суд. Засідання відразу пішло не за протоколом. Михайло попросив перше слово. Виглядав він жахливо. Обличчя було опухлим — чи то від сліз, чи то від надмірних узливань, зрозуміти цього було неможливо. На скронях засріблилася несподівана сивина. Він винувато м’явся, стоячи біля трибуни, і невиразно говорив, що знімає всі свої вимоги до дружини і повністю погоджується з попереднім рішенням суду. Він готовий віддати дружині половину коштів, що лежать на його вкладах і в банківських скриньках, а також готовий виплатити вартість половини автосервісу. Варвара, Дмитро, який прийшов підтримати її в суд, Ілля і навіть адвокат Михайла дивилися на нього з великим подивом.
Мине ще пів року, і Дмитро та Варя подадуть заяву до РАЦСу, зіграють гарне весілля і вирушать у весільну подорож, прихопивши із собою шістнадцятирічного Іллю. А ще через рік у хлопця з’явиться сестричка Настуся.
