— Синку, третього числа я отримую зарплату і йду від батька. Ми з ним будемо розлучатися. Я сподіваюся, ти підеш разом зі мною?
Хлопчик із подивом дивився на матір, потім запитав:
— Мамо, а куди ми підемо?
Варвара з полегшенням зітхнула. Із запитання сина випливало, що він збирається йти з нею. Вона була рада цьому, тому що маленькі сумніви в неї все-таки залишалися. Десь у самій глибині свідомості вилася думка: а раптом Іллюша не захоче йти з дому, у якому народився і ріс усі ці роки? Раптом він звик до цих стін?
Але син обрав усе-таки її. Не батька, не дім, а саме її і невідомість, яка на них чекала. Це дорогого коштувало. Вона поспішила заспокоїти сина:
— Власниця мого магазину, Маргарита Павлівна, дозволила нам із тобою поки що безкоштовно пожити в підсобці. Там у нас у магазині щось на зразок кімнати відпочинку. Диван, стіл зі стільцями, навіть холодильник і маленька плитка. А потім я влаштуюся ще на одну роботу, і через пару місяців ми з тобою що-небудь винаймемо.
— Мам, я теж куди-небудь влаштуюся, — серйозно дивлячись на матір, сказав Ілля. — Я вже дивився оголошення, куди беруть неповнолітніх, і навіть домовився піти в понеділок на співбесіду.
— Не зрозумів, — пролунав голос Михайла, який зайшов на кухню, щоб налити собі черговий склянку пива, і почув слова сина про співбесіду. — Синку, ти ніяк зібрався на роботу влаштовуватися?
— Так, тату, вантажником у друкарню, — серйозно дивлячись на батька, сказав хлопчик. — Там тричі на тиждень машини потрібно розвантажувати, коли привозять папір у маленьких коробках.
— Не сміши, — усміхнувся батько. — Це робота для сильних мужиків, тебе не візьмуть.
— Подивимося, — відповів син.
Цього ж вечора Варвара подала через інтернет заяву на розірвання шлюбу. А вранці прийшло повідомлення, що заяву прийнято і зареєстровано. Стояла дата судового засідання. Жінка швидко роздрукувала повідомлення на принтері й поклала на тумбочку біля ліжка чоловіка.
Він ще міцно спав, на роботу ніколи не поспішав. Ходив на десяту або одинадцяту, будучи абсолютно впевненим у професіоналізмі та надійності трьох автослюсарів, яких ще одинадцять років тому приймала на роботу Варвара.
Жінка провела сина до школи й пішла на роботу, уявляючи, як спокійно і навіть насмішкувато відреагує чоловік, прочитавши повідомлення про те, що заяву на розірвання шлюбу прийнято до розгляду. Але Варвара помилилася.
Михайло сказився, побачивши залишений дружиною на тумбочці аркуш. На щастя, вдома нікого вже не було, і виплеснути своє обурення йому було ні на кого. А то б він сказав, що його дружина — невдячна ледарка, яка приносить додому жалюгідні копійки, тоді як він будує майбутній добробут сім’ї, відкладаючи гроші на грандіозні проєкти. Він сказав би їй, що будь-яка жінка на її місці була б щаслива мати такого успішного чоловіка, який уміє не тільки заробляти, а й накопичувати великі гроші.
Поки снідав, Михайло зовсім заспокоївся і вкотре подумав: чого це він засмучується? Дружині ж нікуди йти. Вирішив, що серйозно поговорить із нею, коли ввечері повернеться додому.
Переступивши поріг дому пізно ввечері після роботи, чоловік здивувався гарній спортивній куртці, яка висіла на вішаку. Здогадався, що це нова річ його сина. Поруч із курткою висів і новенький рюкзак. Михайло невдоволено крякнув. А ось на це дружина могла б гроші й не витрачати. Яка різниця, у чому носити речі до школи? Та хоч в авосьці. Ходить же Варвара із симпатичною авоською в магазин — і нічого. А раніше ходила з пакетами. Та хіба ж пакетів наберешся? Вони ж дуже швидко рвуться. А ось з авоською можна ходити вічно. Михайло досить довго переконував у цьому свою дружину, і врешті-решт вона змушена була з ним погодитися. Вже років шість як ходила в магазин з авоською і вже давно змирилася з косими поглядами й почуттям сорому.
Михайло вирішив, що зараз обов’язково зробить дружині зауваження з приводу її марнотратства і рюкзака. Він пройшов на кухню. Варвара накривала на стіл. Ілля вже сидів в очікуванні вечері.
— Усім привіт! — бадьоро привітав родину Михайло, окинувши дружину і сина уважним поглядом. — Чому такі серйозні обличчя? Щось сталося?
— Та ні, все гаразд, — відгукнувся Ілля. — Просто стали з мамою збирати свої речі для переїзду, і виявилося, що в нас ні валіз, ні сумок. Доведеться все в коробки складати. Ось думаємо, як їх потім тягти на нове місце.
Михайло насупився і суворо подивився на дружину.
— Варе, ти що, серйозно зібралася розлучатися? Ну, якщо не секрет, де ти з сином збираєшся жити?
