— Мам, ти потерпи трохи. Коли мені виповниться вісімнадцять, я обов’язково знайду собі нормальну роботу, і тобі не доведеться горбатитися у двох місцях.
Варвара розсміялася і сказала:
— Я ніколи в цьому не сумнівалася.
А син дивився на матір і не знав, чому більше радіти: чи то тому, що вона вірить у нього, чи то тому, що вона щаслива і сміється.
— Ілля, раз ми так швидко звільнилися, у тебе сьогодні буде ще одна важлива справа, — сказала Варвара і полізла в сумочку. Вона дістала дві коробочки ліків і простягнула синові. — Я через сорок хвилин повинна вже в лікарні бути, — промовила жінка. — Сьогодні просили раніше вийти. Одна з нянечок захворіла, нікому підлогу помити. Мене попросили в її зміну відпрацювати. Тому тобі доведеться замість мене до бабусі зганяти, у неї ліки закінчилися.
Підліток невдоволено поморщився і запитав:
— Але це ж татова мама, чому він сам не відвозить їй ліки?
— Не можу чути від сина щось подібне. — Мати докірливо подивилася на Іллю. — Сину, — тихо сказала вона, — мені дуже не хотілося б, щоб ти став таким же черствим і байдужим, як і твій батько. Якщо ми з тобою не подбаємо про бабусю, то хто? Ти ж знаєш, що твій батько і пальцем не поворухне, щоб довезти ліки, а вже тим більше щоб розщедритися на них.
— Винуватий, — сказав підліток, — давай відразу з’їжджу, а потім додому, втомився сьогодні.
Варвара вже була на своєму підробітку й щосили мила підлогу, коли їй зателефонував Ілля. Він доповів, що передав бабусі ліки, попив у неї чаю і давно приїхав додому. Бабуся просила передати Варварі, що завтра чекає на неї в себе вдома рівно о п’ятій вечора. І щоб вона не запізнювалася, питання дуже важливе.
Варвара запитала в сина, чи не сказала бабуся, з якого приводу запрошує її. На що Ілля відповів, що він намагався дізнатися, але бабуся нічого йому так і не сказала.
Коли жінка повернулася з лікарні, Ілля ще не спав, сидів у ноутбуці. Він пішов розігрівати матері вечерю і ніби між іншим сказав:
— Мам, я теж думав: чого бабусі від тебе треба? І в мене тільки одна версія: думаю, вона теж хоче тебе повмовляти, щоб ти до тата повернулася.
— Точно, — погодилася Варвара. — Як я сама не здогадалася. Мені дуже шкода Антоніну Степанівну, але їй не вдасться мене вмовити.
— Ну й правильно, мамо, їй треба було краще сина виховувати, — з юнацькою категоричністю заявив підліток.
Варвара тільки головою похитала, почувши слова сина.
Наступного дня Варвара відпрацювала в першу зміну у квітковому магазині й відразу вирушила до будинку свекрухи. Коли вона підходила до потрібного під’їзду, на годиннику було вже за десять п’ята. Молода жінка звернула увагу на новеньку машину, що стояла біля під’їзду Антоніни Степанівни. Раніше вона тут таких дорогих автомобілів не бачила. Ліфтом піднялася на сьомий поверх і натиснула на кнопку дзвінка.
Маленька сухенька свекруха тут же відчинила двері. Незважаючи на свої 72 роки, літня жінка чудово виглядала. Вона завжди була гарно зачесана, з манікюром, легким макіяжем і завзято блискучими очима. В Антоніни Степанівни був цілий букет набутих і вікових хвороб, але з її вигляду ніхто ніколи цього не подумав би. Вона вміла подати себе в найвигіднішому світлі. Мабуть, давався взнаки великий досвід у педагогіці, адже перед учнями завжди потрібно бути у формі й бути готовою до будь-яких несподіванок. Ось і в житті Антоніна Степанівна завжди була напоготові, була готова абсолютно до всього.
Вона ніколи не зізнавалася, але останніми місяцями приготувалася навіть до найголовнішого — свого відходу з цього тлінного життя. Аналізи ставали дедалі гіршими, ліки допомагали дедалі менше. А єдиний син Михайло засмучував дедалі більше.
Тільки й була одна радість у житті старенької пенсіонерки — невістка Варвара, чиста й добра душа, якій так багато довелося пережити в житті й перед якою Антоніна Степанівна відчувала почуття величезної провини. Пенсіонерка розуміла, що її гідна, чудова невістка могла бути щасливою, якби поруч із нею був люблячий і добрий чоловік, а не її син Михайло. Тепер, передчуваючи свій відхід із життя, Антоніна Степанівна вирішила зробити хоч щось для тихої, доброї, турботливої й безвідмовної Варі.
Старенька привітно зустріла Варвару і провела її у велику кімнату своєї двокімнатної квартири. Варя побачила за столом незнайомого чоловіка середніх років і молоденьку дівчину з ноутбуком.
— Знайомся, Варечко, — сказала Антоніна Степанівна. — Це мій колишній учень Діма Морозов. Він нотаріус, а дівчина — його секретар, Ріночка. Я запросила Діму, щоб він склав договір дарування квартири. Хочу свої хороми подарувати твоєму синові Ілюші, хочу, щоб хоч якась пам’ять про мене залишилася. Винна я і соромно мені перед тобою, Варе. Сама знаєш за що. Вже ти на мене зла не тримай.
— Та що ви таке говорите, Антоніно Степанівно, — вразилася Варвара. — Яка провина, який сором? Я завжди ставилася до вас із великою повагою і вдячністю. Я ж пам’ятаю, як ви до двох років з Іллею сиділи. Мені ж потрібно було працювати. Пам’ятаю, як допомагали, коли він хворів. Ви так багато для нас зробили.
— Гаразд, — перервала Варю свекруха, — досить розмовляти. Дімо, діставай документи.
Виявилося, що нотаріус із помічницею вже приготували договір дарування квартири, і Варварі з Антоніною Степанівною залишилося тільки підписати його. Варя прочитала договір, і її почали долати сумніви. Незручно їй було підписувати такий документ.
— Антоніно Степанівно, — сказала Варвара, — ви б не поспішали з цим. Може, з Мішею порадилися б? Питання ж дуже серйозне.
— Ось саме, — погодилася пенсіонерка. — Тому й поспішаю. Поки сили та здоров’я яке-не-яке є, хочу все вирішити й оформити. А про Мішку і не згадуй. Не думала, що він таким у мене виросте. Хоча особливо дивуватися нічому. У нього ж і батько до грошей був дуже небайдужий. Навіть за розтрату одного разу ледь не посадили. Це гени, мабуть, все-таки дали знати про себе. Так що Мішка собі всі гроші сім’ї загарбав, а вам з онуком залишається моя квартира. Я ж її спочатку на тебе хотіла оформити. А потім подумала, що ти добра душа, а якщо Мішка канючити почне, переоформиш на нього. А в Іллі характер уже чоловічий, правильний. Цього батько нізащо не вмовить.
Через 15 хвилин договір дарування квартири було підписано. Син Варвари, Ілля, став єдиним власником великої дорогої квартири в центрі міста. Щоправда, договір ще потрібно було зареєструвати, але це нотаріус узяв на себе. Він домовився з Варварою, що як тільки договір зареєструє, він запросить її в нотаріальну контору і пояснить, що робити далі.
Ошелешена подією Варвара поверталася додому, де на неї з нетерпінням чекав син. Іллі не терпілося дізнатися, навіщо бабуся кликала матір. А коли Варвара розповіла йому про квартиру, Ілля вигукнув:
