— Ну, бабуля, молоток! Мам, треба буде сходити до неї в неділю, спасибі сказати, купити що-небудь смачненьке.
У суботу Ілля отримав на роботі в друкарні аванс і відразу зателефонував матері. Запитав, що купити бабусі в подарунок, адже завтра вони збиралися в гості до старенької. Варвара сказала, щоб він вибрав щось сам від себе особисто, а вона вже купила свій подарунок бабусі.
У неділю Антоніна Степанівна з радістю зустрічала невістку й онука. Вона не дуже розраховувала, що вони прийдуть до неї в гості. Прекрасно знала, що Варя зараз працює на двох роботах, а її 16-річний онук гарує в друкарні, тягаючи важкі пакування паперу. Тому її радість була подвійною.
Довго сиділи за столом, і, вже проводжаючи гостей, Антоніна Степанівна зізналася, що їй поставили страшний діагноз і через десять днів їй належить операція.
— Не знаю, перенесу я операцію чи ні, — з легкою усмішкою сказала літня жінка. — Якщо більше не побачимося, не згадуйте лихом.
— Не говоріть так, Антоніно Степанівно, — похитала головою Варя. — Зараз медицина на такій висоті, що людям по кілька операцій роблять — а їм хоч би що. А ви он яка молодець у нас, все буде добре.
Старенька тільки всміхнулася у відповідь, злегка підштовхуючи гостей на вихід: не хотіла розвивати цю неприємну для себе тему. А коли вийшли з під’їзду на вулицю, Ілля раптом розревіться, підійшов до Варвари.
— Ти чого? — розгубилася Варвара.
— Бабусю шкода, — шморгаючи носом і намагаючись впоратися зі сльозами, відповів хлопчина. — Хороша вона. Не хочу, щоб вона помирала.
Варвара тепло обійняла сина і тихо, з полегшенням сказала:
— Як я рада, що ти зовсім не схожий на батька.
А незабаром відбулося повторне засідання суду. До того, як воно почалося, Варвара підійшла до Михайла, який сидів поруч зі своїм адвокатом.
— Мішу, я хотіла поговорити з тобою, — сказала вона чоловікові.
— Слухаю, — насторожено відповів Михайло, даючи адвокату знак, щоб той залишався на місці й слухав усе, про що говоритиме дружина.
— Ти давно бачив свою маму? — запитала Варя.
Михайло на мить наморщився, намагаючись згадати, коли це було, і відповів:
— Та десь два місяці тому вона мені дзвонила, поговорив із нею, а бачити не бачив. Ви ж з Ілюхою постійно в неї буваєте. Що ми там усім табуном хороводитися будемо? Якби їй потрібно було щось, вона сама б зателефонувала кому-небудь із нас.
— Мішу, — знизивши голос, сказала Варвара, — через тиждень у твоєї мами дуже серйозна операція. Ти б її провідав.
— Що, прямо дуже серйозна? — суворо подивився на дружину Михайло.
— Серйознішою не буває, — сумно відповіла жінка.
Михайло перевів погляд на адвоката і запитав:
— Відповіси, ти мені підкажеш, які документи потрібно зібрати, щоб оформити спадщину?
— Ну ти скотина! — не витерпіла Варвара. — Та 90% хворих після такої операції живуть довго і щасливо.
— А 10? — усміхнувся Михайло.
Варя не могла більше залишатися біля чоловіка і його адвоката. Вона сіла на своє місце. Незабаром увійшла суддя. Як і минулого разу, вона надала перше слово Варварі. Жінка сказала, що її позиція не змінилася. Вона хоче якомога швидше отримати розлучення і ні на що не претендує. Потім виступав адвокат Михайла, який наполягав на тому, що все майно подружжя повинно залишатися у його клієнта, оскільки саме Михайло, не покладаючи рук, денно і нощно заробляв гроші. Потім слово дали самому Михайлу, і він підтвердив слова свого адвоката. Він теж вважає, що його дружина не має жодного права претендувати на бізнес і його особисті накопичення.
Рішення суду пролунало як грім серед ясного неба. Суддя постановила, що суми, що лежать на рахунках і в банківській скриньці, мають бути поділені між подружжям порівну, призначити Михайлу аліменти до досягнення сином Іллею 18 років. Але справжнім ударом для Михайла став пункт у рішенні суду, який говорив про те, що автосервіс теж ділиться навпіл, хоча і із застереженням: Михайло може виплатити половину його вартості Варварі грошима.
На Михайлі та його адвокаті не було лиця. Вони очікували чого завгодно, але не такого жорсткого рішення.
— Ми неодмінно подамо на апеляцію, — прошипів в обличчя Варварі адвокат.
Жінка засмучено поморщилася. Вона теж була не надто рада такому рішенню суду. Адже це означало, що Михайло без бою не здасться і їй доведеться ще раз приходити до суду.
А наступного ранку Варварі зателефонував нотаріус. Чоловік сказав, що договір дарування квартири зареєстровано і вони можуть зустрітися. Варвара пам’ятала, що її хотіли запросити за договором у нотаріальну контору, тому вона попросила назвати адресу контори. Але нотаріус сказав, що Антоніна Степанівна попросила всіх зібратися в неї. Тим більше що Дмитру потрібно було відвезти пенсіонерці її примірник договору. Дмитро і Варвара домовилися, що під’їдуть до пенсіонерки о шостій годині вечора.
Коли наступного дня Варя підходила до під’їзду свекрухи, вона знову побачила той самий гарний новий автомобіль і зрозуміла, що на ньому приїхав нотаріус. Цього разу Дмитро був без помічниці.
Антоніна Степанівна тепло обійняла Варвару і провела в кімнату. За великим столом, накритим до чаю, сидів Дмитро. Він передав Варі папку з примірником договору дарування квартири.
— А що з цим договором робити далі? — запитала в нотаріуса Варя.
Але Антоніна Степанівна не дала Дмитру можливості відповісти на запитання. Вона показала на стіл і голосно сказала:
