Ліза подивилася на чоловіка й усміхнулася, згадавши слова циганки. Адже ще рік тому Ліза була самотньою 35-річною жінкою, що зневірилася знайти своє кохання. А тепер вона одружена з красенем-актором, який трохи молодший за неї. Та що для справжнього кохання якихось п’ять років?
Стас був у вічному пошуку свого амплуа і знімався в масовках або рекламі, не втрачаючи надії колись отримати зіркову роль.
— Не щастить лише ремісникам, — казав Стас Лізі. — Я стану знаменитим, ось побачиш. Ці режисери будуть лікті кусати, коли мене помітять у Голлівуді. А поки скинь мені грошей на картку, а то мені за зйомки в масовці ще не заплатили.
І Ліза давала гроші, бо кохала. Кохала всім наперекір. Кохала наперекір подругам, які вважали молодого чоловіка Лізи дармоїдом та альфонсом. Кохала, попри слова старої циганки, якій одного разу допомогла.
— Доля твоя з різними очима ходить, добра моя, — казала та. — Дивись, не помились, інакше сама залишишся навіки вічні.
Ліза тоді гірко посміхнулася.
— Пристойного чоловіка сьогодні вдень з вогнем не знайти, а тут ще й з різним кольором очей. Мені зовсім не обов’язково красеня, хай просто доброю людиною буде. Щось ви плутаєте, тітонько.
Циганка похитала головою і провела тютюновою люлькою по долоні Лізи.
— І нічого я не плутаю. Ось тут ваші життя ще двадцять років тому поруч були, а потім розійшлися. Скоро знову зійдуться. Не проґав своє щастя, дівонько.
Слова циганки так і не справдилися. Марно Ліза вдивлялася в обличчя чоловіків на вулиці. Серед них не було різнооких.
— Кому ти повірила, дурепа? — сміялися подруги. — Ти завжди такою довірливою була. І не зволікай із заміжжям, Лізо. Тобі вже тридцять п’ять.
Ліза віджартовувалася, але на серці шкребли кішки. Час минав, а чоловік її мрії все не з’являвся. І Ліза з головою поринула в роботу. Вона була власницею невеликої рієлторської контори. Справи у компанії йшли добре, замовлень було багато, тому Ліза не цуралася сама показувати квартири та будинки клієнтам.
Якось на п’ятиріччя компанії вдячні за щедрі премії співробітники склалися Лізі на путівку до розкішного готелю біля моря.
— Що ви? Навіщо? Я й сама можу… — Ліза була зворушена турботою колег.
— Та нам зовсім нескладно, — махнула рукою Сонечка, наймолодша співробітниця. — Ви всім нам так допомогли в житті. Ось я, наприклад, змогла бабусі операцію оплатити, а Дмитро збудував дім. Ми дуже вас цінуємо, Єлизавето Іллінівно. Тож ідіть у відпустку і добряче там відпочиньте. Ми впораємося.
І Ліза дослухалася до порад колег. Адже й справді не жарт — три роки у відпустку не ходити. Передчуваючи зустріч із морем, вона того ж вечора зібрала валізу. За три дні вона вже їхала в аеропорт нічним містом. Таксист постійно дивився на неї у дзеркало, і від цього Лізі було ніяково. Перебираючи в голові моторошні історії, пов’язані з таксистами, вона намацала в сумочці пилочку для нігтів і стиснула її в долоні.
— Лізо, ти мене не впізнала? — запитав таксист і знову подивився у водійське дзеркало.
Ліза за звичкою оцінила колір очей чоловіка. Вони були сірими. А потім, запинаючись, відповіла:
— Ні, я вас не знаю. Чоловіче, не чіпляйтеся, а то я в поліцію подзвоню. У мене там однокласник працює.
— Петько Зорін, знаю такого, — засміявся таксист.
Від почутого у Лізи, мабуть, так витягнулося обличчя, що це ще більше розвеселило водія.
— Чекай, — сказав він, зупинив машину й озирнувся. — Невже не впізнаєш?
Ліза, злякавшись, тремтячою рукою виставила перед собою пилочку.
— Ну, Сомова, ти завжди була панікеркою. Це ж я, Андрій Зімін. Забула, чи що?…
