— Усе, годі нам ревіти. Ось побачиш, він за все відповість. Час і тебе посвятити в мій план.
І Ліза все розповіла. І про ківі, і про Андрія, і про те, що ще чекає на Стаса попереду.
— Оце так! — захопилася Міла. — А ви розумна жінка. Я хочу бути такою ж.
— Будеш, — пообіцяла Ліза. — Хочеш працювати в мене? Твоє навчання я оплачу. Можеш приходити в офіс завтра. Адресу я скажу. У перший час попрацюєш моєю помічницею і вникнеш у суть справи. А там, дивись, і угоди сама станеш проводити.
Міла із захопленням подивилася на жінку, яку так образила. Їй було водночас соромно і радісно. І вона знову заплакала.
— Візьміть цей браслет. Мені він більше не потрібен. — Міла простягнула Лізі масивний золотий браслет.
— Мені теж, — відповіла Ліза. — Можеш його продати й купити собі щось інше.
— Добре, — посміхнулася Міла. — Напевно, я піду, а то раптом Стас раніше повернеться.
— Я чекаю тебе завтра в офісі. І візьми ось це, — сказала Ліза і простягнула Мілі парасольку.
Вечір обіцяв бути дощовим. Над містом нависла грозова хмара, а вітер поривами підіймав пил і скручував його у воронку. На знімальному майданчику Стаса закрили вікна, бо зі столу сценариста час від часу здувало аркуші.
— Стасе, ти чому такий затиснутий? Погляд переляканий, руки постійно біля обличчя. Що ти там увесь час перевіряєш? — кричав режисер, розлючений тим, що актор час від часу торкається щік і почухує шию, думаючи, що робить це непомітно.
— Вибачте, я більше не буду, — жалібно виправдовувався Стас.
І оператор, втомлено зітхнувши, знову знімав дубль. Інші учасники були так незадоволені роботою Стаса, що вже не приховували цього і говорили, не піклуючись про те, що їх почують:
— Як цей нездара сюди проліз? Хто його найняв і за які такі заслуги? Час уже перша ночі, а ми ще й половини не зняли. Що за маячня?
Стас, чуючи такі слова, ще більше лякався і робив усе нові помилки. Нарешті, через дві години, на загальну радість, зйомки були закінчені незадоволеним режисером. Він розумів, що робота абсолютно сира і, швидше за все, не сподобається замовнику. А винен у цьому був Стас, красиве обличчя якого так і не зуміло замінити відсутню харизму.
— До завтра, — йдучи, попрощався Стас із групою, але ніхто йому не відповів.
Боягузливо втягнувши голову, Стас квапливо взяв ключі від своєї машини й вислизнув у темряву ночі. На виході його зустріла сильна злива і шквальний вітер. Радіючи, що зараз він буде в машині, а деяким колегам доведеться чекати таксі, рідкісне в цей час доби, Стас повернув ключ у замку запалювання. Але автомобіль не завівся. Тоді Стас спробував завести машину знову. І знову нічого.
— Та що ж це таке? Що за день такий? Зараз таксі сто років чекати доведеться! — вигукнув Стас, дивлячись, як струмені дощу потоком стікають по лобовому склу.
Він понишпорив у кишені піджака в пошуках телефону. Стасу не терпілося поскаржитися на долю Лізі й попросити її за ним приїхати. І тут він зрозумів, що телефону в кишені немає. З жахом розуміючи, в яку халепу він потрапив, Стас почав ляскати себе по всіх кишенях і гарячково згадувати, де він міг залишити мобільний. Нічого не спадало на думку.
Йти назад у павільйон і просити когось із колег викликати йому таксі Стас не хотів. Не розуміючи, що йому робити й куди бігти в таку зливу, Стас просидів нерухомо хвилин п’ять. І раптом ліворуч від нього зупинилося рятівне таксі. Побоюючись, що колеги по зйомці можуть його перехопити, Стас вискочив із машини й щодуху побіг до таксі.
— До центру довезеш, командире? — радісно запитав Стас, безцеремонно плюхнувшись на переднє сидіння.
— Звісно, — відповів не менш задоволений Андрій, план якого йшов як треба. — Ти сам? За тобою хвоста немає?
— Якого ще хвоста? — перепитав Стас, а потім подумав, що таксист має на увазі когось із колег, і додав: — Немає хвоста. Нехай самі добираються, як хочуть, мерзенні людці.
— Тоді рушаймо! — вигукнув Андрій і дав по газах з такою силою, що колеса завищали.
Краплі дощу били в лобове скло, вулиці мчали, злившись в одну темну смугу з миготливими вогниками ліхтарів і неонових вивісок. Швидкість була така, що Стаса втиснуло в сидіння, і він зрозумів, що тут щось не так.
— Швидкість скинь, ми так розіб’ємося! — загорлав від страху Стас, дивлячись, як Андрій, скорчивши моторошне обличчя ненормального водія, здійснює маневри…
