— Правда, Андрій хороший чоловік. Дивись, не проґав, — відповіла Зоя.
— Не проґавлю, — відповіла Ліза й усміхнулася.
Увечері, коли Ліза з Андрієм гуляли парком, він зупинився і показав на стару ковану лавку, яка скромно притулилася під березою.
— Пам’ятаєш це місце? — сказав Андрій.
— Звісно, — усміхнулася Ліза. — Тут ми з тобою поцілувалися, коли були юні. Це був мій перший раз, між іншим.
— Я знаю, — відповів Андрій і повів Лізу під крону берези.
Вони сіли на лавку, і тут Андрій узяв руку Лізи й одягнув на палець каблучку.
— Лізо, ти будеш моєю дружиною? — Андрій, хвилюючись, вдивлявся в обличчя коханої, боячись отримати відмову.
— Я вважатиму за честь стати твоєю дружиною, — відповіла Ліза й обійняла Андрія.
Вони були такі щасливі, що навіть не помітили, як пішов дощ. Заскочивши в альтанку, Ліза й Андрій стояли, обійнявшись, і дивилися, як великі краплі стікали по пелюстках садових троянд. Раптом Андрій схопився за око і почав його терти.
— Ти чого? — схаменулася Ліза.
— Мошка в око потрапила. Боляче-то як! — озвався Андрій.
— Дай я подивлюся. Стій смирно, бідолахо ти мій, — ласкаво сказала Ліза і подивилася в очі Андрія.
— Здається, я лінзу загубив, — бідкався той. — Зате муха, здається, полетіла.
І тут Ліза побачила те, від чого її серце тьохнуло. На неї дивився чоловік із різними очима, як казала ворожка. Ліве око Андрія було сірим, а праве — зеленим.
— Так це ти! Це ж ти з різними очима! Мій чоловік, якого я давно знаю! — вигукнула Ліза.
— Ти чого? Просто я ношу кольорові лінзи замість окулярів, — пояснив Андрій, злякавшись реакції коханої.
Ліза усміхнулася крізь сльози і знову прошепотіла:
— Це ти!
