І тут до Лізи дійшло, хто так її налякав. Це був її однокласник і перше кохання, Андрій, з яким вони п’ять років просиділи за однією партою.
— Андрійку, налякав, я й справді не впізнала тебе! Як же ти змужнів. А де твої кучері? Дай я тебе обійму. Ти ж юність моя, Андрійку, як я рада тебе бачити!
— Ага, тільки пилочку прибери, — сміявся Андрій, — а то я тебе знаю.
Вони по-дружньому обійнялися, а потім усю дорогу згадували минулі дні й говорили про те, як обом не пощастило в особистому житті. Андрій допоміг донести багаж Лізи до самісіньких дверей аеропорту, а потім вони обмінялися номерами телефонів.
— Ну, відпочинь там гарненько, — сказав він. — Якщо раптом знадобиться моя допомога, дзвони. А взагалі, я був би дуже радий тебе побачити.
— Я теж, дякую тобі, — відповіла Ліза і покотила свою валізу до входу.
Коли двері за нею зачинилися, Андрій усміхнувся, згадавши, що Ліза не заплатила за проїзд. Але це було вже неважливо, бо колишня симпатія до шкільної подруги знову сколихнула його серце.
Ліза ж, через кілька годин, забувши про все на світі, вже дихала морським повітрям і насолоджувалася криком настирливих чайок на терасі модного кафе, що затишно розташувалося під пальмами на самому березі. За столиком вона сиділа сама і анітрохи не переймалася з цього приводу.
«Цікаво, що робить зараз Андрій? — подумала Ліза, а потім схаменулася і з жахом згадала: — Я ж йому за таксі не заплатила, який сором!»
І чи то від розладу, чи то від утоми, вона ненароком впустила склянку з водою, і та з дзенькотом розбилася. Тепер Ліза не почувалася самотньою, бо десятки очей втупилися в неї. Усі дивилися по-різному: чоловіки — оцінювально, а жінки — з недовірою, мовляв, чому така симпатична дівчина приїхала на відпочинок сама. Ліза зіщулилася, ніби чіпкі погляди кололи шкіру. Їй раптом захотілося піти у свій номер і просидіти там дотемна. Яка незручна мить.
За спиною Лізи почувся чоловічий оксамитовий голос:
— А ви не любите бути в центрі уваги?
Ліза обернулася. Позаду стояв високий брюнет років тридцяти й насмішкувато дивився на неї. Він був такий гарний, що Ліза роззявила рота від подиву, але потім швидко опанувала себе і зробила байдуже обличчя. Та й цієї миті її слабкості брюнет не проґавив, щоб зрозуміти, що він справив на Лізу величезне враження.
— Дозвольте? — брюнет вправно сів за столик. — Вибачте за наполегливість, але я не зміг залишити дівчину в такій ситуації. До речі, я тут теж сам-один. Приїхав підкріпити сили перед важливим кастингом, ну і засмагнути заодно. Для актора дуже важливий зовнішній вигляд, знаєте. Мене Стасом звати. А вас?
— Я Ліза, і в мене ще немає жодного знайомого актора. Дякую, що склали мені компанію. А то он та жінка мене готова спопелити поглядом за те, що її чоловік, чи ким він там їй доводиться, косував у мій бік.
Вони розсміялися, і Ліза знову подивилася на Стаса. Його очі були карими.
«Годі вже вірити тій циганці, — подумала Ліза. — А раптом цей Стас і є моя доля? Але про що з ним говорити?»
Ліза поставила вголос дурне запитання:
— Ви куштували тутешній фруктовий салат? Це просто смакота.
Стас скривився:
— Ні, в його складі є ківі, а на нього в мене алергія, особливо на його ворсинки. Страх як чухатися починаю. Та що ми все про салати? Краще розкажіть про себе.
І Ліза, трохи заспокоївшись і відчуваючи приємну прихильність до себе, коротко розповіла про своє життя.
— Свій бізнес — це добре. А я ось творча особистість. Але нас об’єднує те, що ми з тобою… Я ж можу так тебе називати? — і після того, як Ліза кивнула, продовжив: — Нас об’єднує це розкішне місце і те, що путівки на море нам обом подарували. Тобі колеги, а мені — літня пані за те, що я витягував її з апатії. Вона старіла і просто потребувала моєї підтримки. Звісно, таких грошей у мене немає, втім, як і в багатьох молодих акторів.
— А скільки тобі років? — запитала Ліза, злякавшись, що Стас занадто молодий для неї і вона даремно витрачає час.
— Мені нещодавно виповнилося тридцять, але кажуть, що виглядаю я набагато молодше, — хвалькувато відповів Стас.
— А мені тридцять п’ять нещодавно, — одразу сказала Ліза, вирішивши викласти все начистоту й очікуючи неприємної реакції нового знайомого.
Але, на її подив, Стас навіть бровою не повів.
— Тобі не даси, повір мені. Та й що ці цифри в паспорті? Кому вони потрібні? Хіба що пенсійному фонду.
Почувши таку відповідь, Ліза від душі розсміялася. Їй безперечно подобався Стас, і ця закоханість у незнайомця росла, мов снігова куля, з кожною хвилиною. По її співрозмовнику було видно, що Ліза йому теж припала до душі.
«Невже це він, мій суджений? Може, це на мене так море діє? А раптом трапиться курортний роман, як у кіно? А я ще їхати не хотіла», — радісно подумала Ліза, з вдячністю згадуючи Сонечку та інших співробітників.
Наступні два тижні пролетіли як одна мить, бо між Лізою і Стасом справді зав’язався роман. І зовсім не курортний, а справжнісінький. Стас залицявся, як лев, а Ліза від щастя літала в хмарах, мов пташка. На місцевому ринку, куди закохана парочка любила заходити по свіжі фрукти та козячий сир, бабусі-продавчині називали їх чоловіком і дружиною.
— Ми не одружені, — червоніючи, пояснювала торговкам Ліза. — Вона жартує.
— Одружені ми! — сміявся Стас і брав Лізу за руку.
А жінки хитали головами й казали:
