— Зараз, тільки парасольку на терасі закрию, — сказала Ліза і вийшла на величезну лоджію, прикрашену кошиками з живими карликовими деревами та квітами.
І тільки вона заклацнула механізм великої сонячної парасолі, як почула знайомий чоловічий голос. Спочатку Ліза подумала, що їй вчувається голос чоловіка, але, подивившись униз, вона побачила, як Стас стояв на балконі поверхом нижче і, спершись на поруччя, з кимось розмовляв телефоном. Ліза хотіла гукнути його, але раптом згадала, адже Стас мав бути у відрядженні. Серце стиснулося від страшного передчуття, і Ліза прислухалася до розмови.
— Люба, я нам гніздечко винайняв на кілька днів, тож відзначимо твій маленький ювілей разом. Усе-таки 25 років не щодня виповнюється, — радісно сказав у слухавку Стас. — А я ще купив тобі той браслет. Пам’ятаєш, ти його так хотіла? Так, ось такий сюрприз.
У Лізи все похололо в грудях. Невже друзі мали рацію? Вона не хотіла вірити в це. А раптом це помилка? Може, у Стаса є сестра, про яку вона не знає? І Ліза вирішила дослухати телефонну розмову чоловіка.
— Я теж тебе кохаю, моя крихітко, — щебетав у слухавку Стас. — Ти дівчина моєї мрії. А що дружина? Дружина не стіна, посунеться. Невже ти думаєш, що я кохаю цю нудну старіючу кар’єристку? Заспокойся, настане час, і я піду від неї. Але спочатку мені потрібно викачати з цієї дурепи побільше грошей. Нехай для початку купить квартиру й оформить її на моє ім’я. Нам же треба буде з тобою десь жити, ластівко моя. А ще в мене велике замовлення одного чоловічого бренду. Але я скажу моїй старій, ніби знову лечу у відрядження. Ага, вона всьому вірить. Побачимося, мала моя. У нас із тобою попереду цілих п’ять днів раю.
Стас, насвистуючи, пішов із балкона, а Ліза залишилася стояти як вкопана. Їй здавалося, що вся ця історія відбувається не з нею. Шок, паніка, образа і страх змішалися в ній і завдали нестерпного болю. Здавалося, що ним пронизало все тіло. Зблідла як полотно, Ліза абияк зайшла в кімнату, і в неї підкосилися ноги. В очах потемніло, а сили раптом покинули її.
— Лізо, що з вами? — стурбовано запитав Микола Петрович.
Ліза безжиттєво подивилася кудись крізь чоловіка і тихо сказала:
— Мій чоловік мене не кохає. А як же ми з малюком?
Раптом вона відчула, що провалюється в темряву. Ніби весь тягар світу навалився на неї і не дає зітхнути.
— Лізо! — Микола Петрович встиг підхопити Лізу і, звертаючись до свого помічника, крикнув: — Сашко, викликай швидку!
Через дві години Ліза отямилася в лікарні. Той самий лікар, що повідомляв про її вагітність, сказав їй, що вона втратила дитину через сильний стрес.
— Ну-ну, не впадайте у відчай. У вас ще є багато шансів, — заспокоював він ридаючу Лізу. — Мені повідомити вашому чоловікові? Ми знайшли його номер у вашому телефоні.
— Ні, — глухо відповіла Ліза.
— Як скажете, — промовив старий лікар. — Однак вас хоче дехто бачити.
— Хто? — запитала Ліза, витираючи сльози.
— Я.
До палати нечутно зайшла Зоя, сіла поруч і обійняла подругу.
— Обіцяй, що все розкажеш, Лізо.
— Так.
Лікар вийшов із палати. Він знав, що Лізі необхідно виговоритися, а тому немає кращих для неї ліків, ніж дружня підтримка і співчуття. Ліза із Зоєю проговорили довго, то вибачаючись одна перед одною, то плачучи, то проклинаючи Стаса, через якого Ліза втратила дитину.
— Що робитимеш, Лізо? Може, у мене поки поживеш, доки не розлучишся зі Стасом? — запитала Зоя.
— Ні, я житиму в себе вдома. — Ліза перестала плакати, і обличчя її стало жорстким. — Виявляється, він любить сюрпризи. То він їх отримає. Я покажу йому веселощі від «нудної кар’єристки». Грошей моїх захотів… Подивимося, як би не захлинувся від своєї жадібності.
— Що ти задумала, Лізо? — злякалася Зоя, не впізнаючи свою подругу. Ліза була страшна у своєму горі. Але вона знала, що помста — це страва, яку подають холодною. І в неї є ще п’ять днів, щоб придумати, як помститися чоловікові-альфонсу.
Незабаром Лізу виписали з лікарні. Вона сильно схудла за цей час, бо через горе їй зовсім не хотілося їсти. Зоя і Сонечка, які були поруч із нею, дивувалися, як їхня подруга взагалі тримається на ногах.
— Може, поїси трохи цього м’ясного суфле? — ласкаво, як малій дитині, сказала Сонечка. — Дивись, яку смакоту Зоя приготувала.
— Їж сама, мені не хочеться, — відповіла Ліза й обвела очима кімнату. — Я сита своєю ненавистю до Стаса. У мене з голови не йде, як зробити так, щоб він відповів за все зло, що заподіяв мені. Я і їсти не можу, так хочеться, щоб його наздогнала кара небесна.
Зоя стояла у дверях з тарілкою фруктів і слухала Лізу. Потім вона сіла поруч із нею, поставила тарілку на стіл і сказала те, що привело Лізу до тями.
— Годі себе доводити. Стасу тільки цього й треба, щоб ти загнулася завчасно. Ану, опанувала себе, а то рюмси вона розпустила! Швидко їж.
Мабуть, слова подруги справили на Лізу сильну дію, бо вона здригнулася, немов її облили холодною водою. Ліза потягнулася до тарілки і взяла перший-ліпший фрукт. Це було ківі. Його пухнасті ворсинки раптом нагадали їй про Стаса. Ліза повільно підняла голову і широко всміхнулася, налякавши подруг різкою зміною настрою.
— Лізо, ти чого?
