Віра поправила ковдру на сплячій донечці. Малеча так солодко спала, так безтурботно. Дівчинка почувалася захищеною — адже мама поруч. Дитині, якій нещодавно виповнився рік, більшого для щастя не треба. І вона, Віра, просто зобов’язана забезпечити своїй крихітці захист, дати їй усе необхідне для щасливого дитинства.
Так, відповідальність чимала. А вперше дізнавшись про свою вагітність, вона навіть не замислювалася над тим, що батьківство — це така величезна ноша. Напевно, тому що поруч був Макс, батько їхньої дитини. І, само собою, передбачалося, що всі турботи й клопоти будуть поділені між двома батьками. А це вже зовсім не так важко.
Віра вважала, що Макс стане чудовим батьком. Він же обіцяв. Це ж саме Макс мріяв про дитину, просив, хотів швидше стати татом. Віра… Вона сама б ще трохи почекала, поки на ноги встануть, власною квартирою обзаведуться. Але чоловік її запевняв, що багато хто живе в орендованих будинках і при цьому стає батьками.
Все з часом прийде, казав він. Зараз у нас найкращий вік для того, щоб завести дітей. Та й діти — це потужний мотиватор для того, щоб чогось досягти. Макс говорив натхненно й переконливо. І Віра сама не помітила, як стала поділяти точку зору чоловіка. Вона взагалі дуже йому тоді довіряла і вважала, що все, що говорить її чоловік — істина в останній інстанції.
У Віри була складна історія. Вона з народження росла без матері: та померла в той самий день, коли Віра з’явилася на світ. Складні пологи. Вихованням дівчинки займалися спочатку батько і його мати, Вірина бабуся, а потім тільки батько, оскільки бабусі не стало. Віра її майже не пам’ятала, маленька ще була.
Незабаром після цього в домі з’явилася Тетяна. Жінку привів батько. Втомився він, звичайно ж, від самотнього життя. Та й важко йому було поєднувати роботу з доглядом за малою дитиною. Почуття, напевно, теж відігравали свою роль. Віра бачила: батько справді закоханий у Тетяну. І навіть трохи ревнувала. На неї батько тепер рідко звертав свій погляд.
Усю увагу він приділяв спочатку новій дружині, а потім — новим спільним з нею дітям. Віра ж якось само собою відходила кудись на задній план. Загалом, з’явилася у Віри мачуха. І спочатку наче між ними встановилися хороші й теплі стосунки. Тетяна із задоволенням гуляла з прийомною донькою, вбирала її як лялечку.
Їй подобалася нова роль матері та дружини. Тетяна ж давно прагнула заміж, та щось усе ніяк не виходило: кавалери її серйозністю намірів не відрізнялися, руку й серце пропонувати не поспішали. Подруги Тетяни давно нянчили дітей, а вона все ніяк. І ось у неї з’явилася сім’я. Чоловік — симпатичний, непитущий, добре заробляє за мірками їхнього невеликого містечка.
Та ще й донька на додачу. Красива, мила дівчинка, лялечка, про яку Тетяна з дитинства мріяла. А потім у Тетяни народилася своя донька, рідна, маленька Іринка. Віра щиро раділа сестрі: рідна людина — це ж таке щастя. Але незабаром дівчинка зрозуміла: мачуха і, що найприкріше, батько тепер усю свою увагу і любов спрямовують саме на Іринку.
Тетяна та й зовсім розчинилася у своєму довгоочікуваному материнстві. Вірі діставалися лише короткі накази й докори. Докори за надто гучну поведінку, невимитий посуд, неприбрану кімнату. Батько приходив з роботи, вітався зі старшою дочкою, байдужо ковзнувши по ній поглядом, і одразу поспішав до ліжечка Іринки.
Вони з Тетяною стояли там, стиха обговорювали, як малеча провела день, і милувалися дивом. Віра пробувала було приєднуватися до них — її теж розчулювала сестричка, — але швидко починала почуватися зайвою. Вона була як п’яте колесо до воза для цієї сім’ї. Через два роки після народження Іринки у Віри з’явився ще й брат Артем.
Тут уже батько й зовсім розцвів від щастя. Ну як же, довгоочікуваний син народився, спадкоємець, гордість і опора! Мачуха теж душі не чула в малюкові. Тепер Віра стала кимось на кшталт няньки для Іринки. Причому Тетяну не хвилювало, чи зробила падчерка уроки, чи є в неї заняття після школи, чи хоче вона погуляти з подружками.
Ні. Якщо мачусі потрібен був вільний час, Іринка вручалася в руки Вірі без обговорень. А потім, коли Артем підріс, Віра няньчилася вже з двома малюками. Причому жодної подяки дівчинка за свою працю не отримувала. Це вважалося само собою зрозумілим. Старша сестра наглядає за малюками, що тут такого?
А Вірі так хотілося, щоб її похвалили, щоб батько й Тетяна хоч трохи цінували те, що вона робить. Адже це було зовсім нелегко — стежити за двома милими, але дуже вже активними й допитливими крихітками. За такими потрібне око та й око. Іринка й Артем були загальними улюбленцями. У батька по-особливому сяяли очі, коли він дивився на них.
Тетяна теж не могла стримати усмішки, спілкуючись із малюками. А Віра… Вона нібито була зайвою в рідному домі. Її думка нікого не цікавила, її проблеми ніхто й слухати не бажав. А вже бажання та мрії дівчинки й зовсім не враховувалися ніколи. Віра звикла бути на других ролях. Їй було боляче, прикро, незатишно.
А ще мачуха постійно змушувала її почуватися в чомусь винною. Віра, хоч як намагалася, не могла заслужити її схвалення. Дівчинка інтуїтивно відчувала: погоду в домі формує саме Тетяна. Варто їй полюбити падчерку, як і батько почне ставитися до доньки з більшою теплотою. Але Тетяна… До її серця було не достукатися.
І скоро Віра облишила ці спроби. Вона була тоді вже дев’ятикласницею. Дівчинка вирішила: вона будь-що вступить після закінчення середньої школи до коледжу. Про виш вона не мріяла. Знала: навряд чи дорослі будуть утримувати її стільки часу. Хотілося швидше здобути професію, встати на ноги. І поїхати із сім’ї, де вона стала чужою.
Навіть Іринка й Артем, коли підросли, почали поводитися зі старшою сестрою так само, як і їхні батьки. Вона була для них людиною другого сорту й кимось на кшталт безкоштовної прислуги. Віра взялася за навчання. Це було важко. Останніми роками їй було зовсім не до уроків. Купа домашніх справ, переживання через мачуху й батька…
Колишня тверда хорошистка швидко перетворилася на слабеньку трієчницю. І ось тепер Віра старанно надолужувала згаяне. Затримувалася в шкільній бібліотеці та штудіювала підручники. Тут було спокійно, тихо. Тут ніхто не міг змусити тебе прибирати кімнату малюків або везти їх на прогулянку. Загалом, Віра здійснила, як вона вважала, неможливе.
Виправила оцінки, добре склала іспити. Вчителі її хвалили. Але батько й мачуха — вони, як завжди, не помічали успіхів старшенької. Адже Іринка вперше виступила на сцені з танцювальним колективом, а Артем навчився кататися на двоколісному велосипеді. Не до Віри їм було. Роки навчання пролетіли швидко.
Віра поверталася тепер додому затемна. Воліла виконувати домашні завдання й готуватися до іспитів у нових подружок або в бібліотеці. Так було більше шансів на те, що вона закінчить навчання. Вчитися дівчині подобалося, вона легко й із задоволенням засвоювала нові знання. І з кожним днем усе ясніше розуміла, що зробила правильний вибір.
Їй хотілося якнайшвидше стати до роботи. Віра розуміла: вона буде чудовою вчителькою молодших класів. І практичні заняття в школах тільки утвердили її в цій думці. Малюки слухали Віру, затамувавши подих. Вона вміла знайти підхід до кожного, навіть складного, на думку інших вчителів, учня. Її класи легко засвоювали нові теми.
Віра інтуїтивно знала, як донести інформацію до дітей так, щоб вони вже точно зрозуміли. Загалом, не терпілося дівчині стати до роботи. І майже так само сильно хотілося з’їхати вже від батьків, стати самостійною й незалежною, не почуватися більше чужою у власному домі. Тому, отримавши диплом, Віра зібрала речі й вирушила в нове життя…
