А ось Віра, вона була змушена виживати й крутитися сама. Допомоги від батька й мачухи чекати не доводилося. Макс, дізнавшись історію Віри, ще більше перейнявся до неї.
— Тепер мені хочеться тебе захищати й оберігати, — заявив він дівчині. — Знаєш, мені цього справді не вистачає.
Вони почали зустрічатися. Тепер Макс щодня після роботи заїжджав на ринок. Він допомагав Вірі збирати речі та відвозити їх на склад. Потім молоді люди гуляли. Іноді в кіно ходили, іноді їздили в парк на іншому кінці міста або ж бродили набережною, тримаючись за руки. Макс часом скаржився на суворе начальство, низьку зарплату і на те, що мати ніяк не зрозуміє, що син її виріс, і все намагається ним керувати, ніби йому, як і раніше, років дванадцять-тринадцять.
Віра як могла підтримувала коханого. Дівчина взагалі в той час була неймовірно щаслива. Ще б пак! Нарешті з’явилася людина, якій вона небайдужа. Макс дарував їй квіти, водив дівчину в кафе, цікавився її справами. Це було так незвично й так приємно. У Віри навіть голова йшла обертом від емоцій, що переповнювали її. Іноді їй навіть не вірилося, що це все відбувається з нею.
Макс переїхав до Віри. На той момент вона вже винаймала нормальну квартиру, затишну однокімнатну в спальному районі неподалік від ринку. Барак із сумнівними сусідами залишився в минулому. Це сталося якось непомітно і природно. Спочатку Макс залишався ночувати, потім потихеньку квартира почала поповнюватися його речами: зубна щітка, бритва, якийсь одяг. Віра сама запропонувала йому залишитися назавжди.
Їй подобалося засинати й прокидатися в обіймах Макса, подобалося готувати йому сніданок, подобалося відчувати його турботу й любов. То навіщо ж їм розлучатися, якщо можна жити разом? Макс радів можливості з’їхати від матері.
— Вона мене своїми вимогами заколупала вже, — ділився він із коханою.
З усього виходило, що мати Макса — владна жінка, яка звикла все тримати під своїм контролем.
Віра навіть трохи побоювалася її заздалегідь. Макс продовжував працювати у своїй фірмі зі встановлення кондиціонерів. У його обов’язки входило складання калькуляцій. Робота нудна, не особливо цікава, не вимагає високої кваліфікації. Зарплата у Макса була рази в три менша, ніж у Віри. Дівчина переживала за те, що він буде комплексувати з цього приводу. Не хотілося їй, щоб їхні стосунки хоч щось затьмарювало.
Але Макс сприймав ситуацію, що склалася, правильно. Вірі він говорив:
— Це тільки початок. Ось наберуся досвіду, тоді й знайду щось краще. З моєю освітою це не проблема, просто вчорашніх студентів з небажанням кудись беруть.
Віра погоджувалася з кожним словом коханого. Він правий. Вона й сама в такій самій ситуації опинилася. Але тільки їй довелося йти працювати на ринок, оскільки не було в неї, як у Макса, підтримки сім’ї.
А його мати, якою б вона не була, все ж синові допомагала. Щоправда, і претензій йому багато висувала, але на те вони й батьки. Вірі було до такого не звикати. Ліна, світловолоса роботодавиця Віри, називала свою співробітницю «закоханою дурненькою»:
— Нє, ну ти подивися, як Макс твій добре влаштувався. Сидить в офісі, з дев’ятої до п’ятої папірці перебирає. Копійки отримує, ні до чого більшого не прагне. Спочатку в матері на шиї жирував, тепер на твою перемістився.
— Це не так. Ти все неправильно сприймаєш.
— Я неправильно? Ну звичайно. Я людей, знаєш, наскрізь бачу.
— Ти не права, Ліно, — захищала свої стосунки Віра.
— Ну звичайно. Відповіж мені тоді на кілька запитань. Хто за квартиру платить?
— Я, але…
— Хто холодильник продуктами забиває? На чиї гроші їжа купується?
— На мої в основному, але…
— А він? Який його внесок у ваш спільний бюджет? На що Макс твій ненаглядний витрачається?
— Він мені квіти вчора купив, — випалила Віра, — і ще роли замовив нам на вечір. А ще він тренажерку собі оплачує.
Ліна лише посміхнулася й глибокодумно похитала головою.
Віра намагалася не звертати уваги на слова знайомих про те, що Макс живе за її рахунок. Так людям здавалося збоку, але ж Макс працював. У нього був план — отримати досвід, потім уже шукати більш високооплачувану посаду. Він ще молодий, у нього все попереду. Головне, що Макс любить її. Він часто їй про це говорить. Любить як ніхто інший. Це так приємно — відчувати себе комусь потрібною.
Заради цього почуття Віра була готова витерпіти будь-які тимчасові труднощі. У тому, що труднощі саме тимчасові, дівчина не сумнівалася. Просто… Ліна й інші… вони не можуть гідно оцінити значення взаємних почуттів. Їм не доводилося, як Вірі, почуватися непотрібною й зайвою у власній родині. А отже, їм не зрозуміти, як це важливо й цінно — бути поруч із коханою людиною. Не зрозуміти цього по-справжньому.
Минав час, Макс і Віра жили разом як сімейна пара. Хлопець часто говорив про те, що тепер він щасливий.
— З тобою я почуваюся сильним. Мені спокійно і добре поруч із тобою. Не те що під гнітом матері. Ми розуміємо одне одного з півпогляду. Це неймовірне щось. Я такого ніколи не відчував. Це дуже цінно.
Віра усміхалася. Вона відчувала те саме. І щодня подумки дякувала долі за те, що та послала їй Макса.
Макс часто ночами йшов до друзів. Віра не знала цих хлопців, Макс їх не знайомив, але приймала спосіб життя коханого.
— Та тобі нецікаво буде. Просто пацани мої, у нас чоловіча компанія. Іноді потрібно хлопцям ось так от збиратися. Розумієш?
Звісно, Віра розуміла. Їй подобалося, що її коханий так ставиться до дружби. А те, що в нього багато приятелів — це ж теж добре.
Отже, Макс — приємна й товариська людина. Тим більше що Віра від відсутності його уваги все одно не страждала. Тож і ревнувати Макса до його компанії було нерозумно. Одного разу ввечері Макс з’явився додому в розбурханих почуттях. Віра знала, що після роботи він мав заїхати до матері. Так воно й вийшло.
— Вона каже, що я несамостійний та інфантильний, — ділився переживаннями з коханою Макс. — Називала мене безхребетним, уявляєш? Рідна мати. Вічно вона мене лає. З самого дитинства я недостатньо хороший для неї. Я все роблю не так. Вона досі вважає мене дитиною, нездатною на чоловічі вчинки. А знаєш що? Давай одружимося.
Віра не повірила власним вухам. Серце ніби крижана рука стиснула, навіть подих перехопило.
— Що? Що ти сказав?
— Давай одружимося, — вже спокійніше й упевненіше промовив Макс. — Розумієш, я давно тобі хочу пропозицію зробити. Тільки думав вибрати момент вдаліший, обставити все красиво й романтично, а тут вирвалося просто. Ну то як? Ти згодна?
— Так, звичайно, так! — Віра кинулася на шию Макса, намагаючись стримати сльози, що навернулися.
Для неї ця пропозиція була черговим і найвагомішим доказом кохання до неї молодого чоловіка. Тепер, тепер нарешті у неї буде справжня сім’я. Почали готуватися до весілля. Це були приємні клопоти, хоча молоді люди й виявилися обмежені фінансово.
Прийшла пора Вірі знайомитися зі своєю майбутньою свекрухою, Лідією Єгорівною. Дівчина боялася цієї зустрічі. Зі слів Макса виходило, що його мати — владна жінка, яка звикла все і всіх тримати під своїм контролем. Як вона сприйме потенційну невістку, та ще таку — безприданницю, яка прибула з крихітного провінційного містечка? Лідія Єгорівна запросила сина з нареченою на вечерю.
Як же Віра хвилювалася. Довго підбирала вбрання. Їй хотілося виглядати водночас і ефектною, і вишуканою, і стриманою. Лідія Єгорівна виявилася старшою, ніж думала Віра. Видно, сина вона народила вже в зрілому віці. Батько й мачуха Віри були набагато молодші. Трималася жінка бездоганно ввічливо, але при цьому холодно. Така собі англійська королева.
Говорила стримано, більше слухала, ніж щось розповідала, ставила запитання. Віра все намагалася зрозуміти, чи подобається вона майбутній свекрусі. Сама Лідія Єгорівна викликала у неї мало не страх. Жінка вже була на пенсії. До цього довгий час працювала начальником відділу на заводі. Керівна посада, мабуть, і наклала на неї свій відбиток.
Макс казав, що матері його довелося звільнитися через хворобу. Щось із серцем серйозне. Але на вигляд Лідія Єгорівна виглядала цілком здоровою.
— Можливо, ви поквапилися з рішенням одружитися, — нарешті вимовила мати Макса.
— Чого це?
