— Світлано, ти ж знаєш, що твій батько… Стьопо, але ж ти дорослий чоловік, чого ти боїшся?
Степан заперечливо похитав головою.
— Як ти не розумієш, я не зможу тобі забезпечити той рівень життя, до якого ти звикла, і дуже скоро тобі набридне зі мною. Це зараз тобі здається, що все чудово. Ти прекрасно знаєш, яке в мене здоров’я. У будь-який момент я можу залишити тебе одну. Я не можу, я не хочу, щоб ти страждала. Ось побачиш, мине зовсім небагато часу, і ти мене забудеш.
— А ти… — Степан злякано подивився на Світлану. — Що я? Ти мене скоро забудеш? Я ніколи не зможу тебе забути. Тобто, зараз ти хочеш сказати, що в тебе є характер, є душа, а я така вся бездушна? Світлано, ну що ти таке кажеш? Я просто хочу, щоб моя кохана людина жила, а не мучилася.
Світлана присіла поруч зі Степаном.
— А чому ти вирішив, що життя без тебе не стане моєю мукою?
— Світланко, що ж нам робити? Ми йдемо завтра до батька, все йому розповідаємо і чекаємо на вирок. З іншого боку, можна й не чекати, можна одразу тікати.
Вони розсміялися.
Завтра Степана мали виписати з лікарні, в якій Світлана проходила практику. Вони познайомилися і дуже швидко зрозуміли, що одне без одного просто не можуть. За три тижні, що Степан провів у лікарні, вони все й вирішили.
Дівчина приблизно уявляла, як батько сприйме звістку про те, що його єдина донька зібралася заміж за чоловіка, який не знає, чи прокинеться наступного дня. До того ж живе в селі, бо екологія міста для нього згубна. Світлана одразу вирішила, що не залишить Степана, хоч би що трапилося.
Вона через тиждень спілкування не розуміла, як жила до цього без нього. Він був її половинкою, її повітрям, її душею. Ну а Степан закохався в неї одразу, щойно вона увійшла до палати.
Вдома Світлана в перший же день проштудіювала всі свої підручники, всі конспекти. Так, вада важка, але за правильної підтримки деякі люди жили й до п’ятдесяти. Це багато. Зараз, на цей момент, коли йому тільки через два роки буде тридцять, це багато. Для них є час, час для їхнього кохання.
Як і припускав Степан, нічого доброго з їхнього знайомства з батьком Світлани не вийшло. Олексій Михайлович, звісно, не вигнав його, вони навіть дуже мило поговорили за обідом, але от слова про весілля він просто пропустив повз вуха. Хоча вони зі Світланою двічі заводили розмову саме на цю тему. Коли Степан пішов, батько став перед Світланою.
— Я можу дізнатися, що це зараз було?
Її батько був людиною впливовою, в міру, але жорстокою. Ті, хто з ним спілкувався близько, чудово знали, що Олексію Михайловичу краще не перечити — собі дорожче. Світлана завжди боялася батька, любила і боялася. Ось таке дивне поєднання.
— Тату, вислухай мене. Хоч би що ти казав, хоч би що робив, я вийду заміж за Степана і поїду з ним у село.
— Я зараз не зрозумів, навіщо ти здобувала вищу освіту? Щоб у селі коровам хвости крутити?
— Тату, не перебільшуй. Ніхто не збирається крутити коровам хвости. У селі, де живе Стьопа, давно немає фельдшера. Ось я й займу цю посаду.
— Ти нікуди не поїдеш. Розмову закінчено.
Але Світлана вперше в житті не послухала батька.
— Тату, я поїду. Ти не зможеш мене зупинити. Я давно вже доросла людина і в змозі сама ухвалювати рішення.
Олексій Михайлович втомився і присів у крісло.
— Скажи, чого ти домагаєшся? Тобі щось потрібно? Квартира? Машина? Ти скажи, що ти хочеш, і я впевнений, що ми знайдемо правильне рішення.
Світлана присіла поруч.
— Тату, мені нічого не потрібно. Я кохаю Степана, розумієш? А він кохає мене. І якщо мені доведеться зробити вибір між ситим, красивим життям і життям у селі, але зі Степаном, то я виберу його.
— Так, значить. І давно думка батька для тебе нічого не означає?
— Тату, твоя думка для мене дуже багато значить. Але не цього разу. Які аргументи є в тебе проти Степана?
— Та повно. Він не гідний тебе. Село, хворий. Про що ти взагалі думаєш? Ти ж себе губиш.
— Тату, коли ти познайомишся зі Степаном, то зрозумієш, яка він хороша людина.
— Я не збираюся з ним ближче знайомитися. Якщо ти з ним поїдеш, то ти мені більше не донька.
Олексій Михайлович встав і вийшов з кімнати. Світлана з тугою дивилася на зачинені двері. Наступного дня вони їхали в село.
Світлана залишила батькові великого листа, сподіваючись, що він все-таки змінить гнів на милість і приїде до них на весілля. Але дива не сталося. Весілля було нелюдним, але по-сільськи веселим.
Степан і Світлана оселилися в батьківському домі. Батько покинув їх, коли він був ще маленьким, а матері не стало зовсім недавно. Жив Степан з бабусею, у якої хатинка стояла поруч, тепер уже з їхнім житлом. Старенька зустріла Світлану як найріднішу людину, навіть розплакалася одразу у воротах.
— Онученько, красива яка!
— Ну що ви, Анастасіє Єгорівно, я звичайна.
— Де ж ти звичайна? Ти і всередині красива. Душа в тебе хороша.
На весілля до них і голова з’явився. Світлана так здивувалася, вона-то думала, що голів уже не існує, а виявилося, що є ще. У подарунок молодим приніс якийсь диво-набір каструль. Йому одразу налили, і він заговорив.
— Останнім часом у нашому селі весілля-то не так часто. А вже щоб хтось із міста переїжджав, так і зовсім не було. Давно я вже такого не пам’ятаю. Чув я, що медик ти.
Світлана кивнула.
— Так, рік тому диплом отримала.
— І які плани, чим займатися плануєш?
Степан хмикнув.
— Ну що ти, дядьку Васю, все навколо та навколо. Кажи, як є. Я Світлану вже підготував.
Чоловік посміхнувся.
— Це добре. Візьмешся за наш медпункт?
— Ну, звичайно, візьмуся. Тільки майте на увазі, життя вам спокійного не дам, щоб усе там у нас було.
Усі, хто був за столом, засміялися. Ось голова, схоже, нажив собі головний біль.
Через два дні Світлана і завгосп пішли оглядати медпункт, який був закритий уже два роки. Завгосп, невисокого зросту літній чоловік, дріботів поруч із нею і швидко говорив:
— Ви розумієте, всі роз’їхалися, хто молодий був. А в селі не так уже й багато молоді. Здебільшого старі, у всіх онуки є. Так і тих до нас не пускають. До міста майже півтори години, а діти, вони ж на місці не сидять. То на цвях наступлять, то перекупаються. А в нас навіть фельдшера немає. У мене й у самого онук, вісім років уже. Кмітливий хлопчисько, рибалити з дідом любить, тільки невістка не дозволяє залишатися йому. Каже, що трапиться що, допомогти-то нікому. Тут у селі всі раді, що ви до нас приїхали.
Поки розмовляли, непомітно дійшли до медпункту. Світлана не втрималася і навіть присвиснула.
— М-да.
Перед ними стояв невеликий сільський будиночок. Фарба на ньому давно облупилася, одне вікно розбите.
— Шибки вставлять, мають ось підійти. Ось ключ. Світлано Олексіївно, ви кажіть, що потрібно, я все запишу. Тільки в межах розумного, самі знаєте, в селі особливих грошей немає.
Світлана й сама розуміла, що на багато розраховувати їй не доводиться. Ні грошей, ні робітників. Он вікно вставляти якийсь зовсім дід прийшов. Коли завгосп пішов, Світлана озирнулася і засукала рукава.
— Ну що, стережись бруд і пил.
Приблизно через півгодини вона ще тільки павутину обмахувала. У двері стукнули. На порозі стояла молода жінка років тридцяти п’яти.
— Доброго дня, мене Ольга звати. Я в місцевому магазині працюю.
— Дуже приємно, я Світлана. Щось трапилося?
