Звісно, перемогла Оля. Вона ніколи не відступала. На найближчу суботу в селі було призначено суботник. Соня теж збиралася з однокласниками. Вони хоч сміття приберуть, можливо, пофарбують щось, поки дорослі серйознішими справами займаються.
Робота щосили кипіла, коли до Світлани підійшов Василь Хомич.
— Світлано, а в тебе бабкин дім як, у порядку?
Вона розігнулася, витерла піт з чола.
— Ну, як у порядку… Звісно, ремонт потрібен. За тринадцять років багато там позносилося, але жити можна. А що, тебе, Василю Хомичу, дружина нарешті вигнала?
Усі, хто був поруч, розреготалися, а Василь почервонів. Дружина — це його болюче місце. Вірніше, він — болюче місце дружини. Усе життя вона його ревнувала, влаштовувала сцени ревнощів на все село і приблизно раз на місяць збирала йому валізи. Поруч зі статним Василем його дружина виглядала просто дитиною, але це не заважало їй з висоти свого маленького зросту кричати на все село, а іноді й кулаки в хід пускати. Хто казав, що баба з жиру біситься, хто казав, що в голови й справді рильце в пушку, але так чи інакше, про їхні стосунки в селі можна було вже анекдоти складати.
— От що ти, Світлано, зла така? Заміж тобі треба!
— Василю Хомичу, тобто ти думаєш, що баба зла від того, що мужика поруч немає?
Навколо всі притихли. Світлана дивилася на Василя з посмішкою. Він чудово розумів, що десь у її словах криється підступ, тільки ось де — зрозуміти не міг. Обережно так відповів:
— Ну так, це ж усім відомо. Так ось чому твоя-то така зла?
Навколо пролунав справжній регіт. Баби трималися за животи. Мужики теж хмикали. Василь Хомич навіть ногою тупнув.
— Ох і язва ти, Світлано! А ще при посаді. Я до тебе не зуби скалити прийшов. Людина тут приїхала. Чи то художник, чи то музикант. Загалом, натхнення шукати. Він будиночок на літо зняти хоче. Я тут подумав, може, ти свій здаси? Все одно без діла стоїть, а так все копієчка.
Світлана поправила косинку.
— Звичайно, нехай живе. Мені не шкода. А грошей мені не треба. Вистачає мені грошей.
Василь Хомич і озирнувся. Чоловік начебто за ним ішов, але кудись пропав. Побачив. Гість, кинувши свої валізи, допомагав мужикам тягнути колоду у воду.
— А, он він! Нехай працює. Нам зайві руки дуже потрібні. Скажи, нехай потім до вечора за ключами прийде. Я тоді все й покажу йому.
Робота на березі кипіла до самого пізнього вечора. Зроблено було багато. Не обійшлося і без пригод. Семенович, дідок, який колись вчив рибалити Олексія Михайловича, настільки захопився прихованою пляшкою, яку взяв для сугріву, що до вечора солодко спав у найближчих кущиках. Довелося організовувати його доставку додому.
Увечері Світлана і Соня тільки стіл до вечері накрили, як у двері постукали.
— Так, хто там? Заходьте.
На порозі стояв чоловік. Світлана одразу згадала про мешканця. А він же теж допомагав на березі.
— Доброго дня, я зовсім про вас забула. Зараз ключі дам.
— Нічого, не поспішайте.
Світлана раптом зупинилася.
— А знаєте що, ви сідайте з нами вечеряти, а то ж теж цілий день працювали, а потім уже я вас у дім відведу.
Чоловік посміхнувся.
— Ви знаєте, а я не відмовлюся. Навіть не думав, що так сильно їсти хочу, поки у вас їжу носом не відчув.
Світлана повернулася до Соні.
— Доню, у нас гість. Постав ще тарілку.
— Добре, мамо.
Соня втекла на кухню. А Світлана показала, куди сідати, і ввімкнула світло.
— Що це ми в темряві?
Чоловік сів і подивився на Світлану.
— Дякую вам.
А Світлана завмерла. Чоловікові було близько сорока років. Він був міцної статури, симпатичний, але не це приголомшило Світлану. Він дивився на неї Сониними очима. Величезними, з цікавим мигдалеподібним розрізом. Очі в Соні завжди привертали увагу. Вони були світло-карими, а по зіниці наче з жовтими цятками. Таких очей Світлана раніше ніколи не бачила, а ось зараз побачила.
Ноги ослабли. Не може бути, адже десять років минуло. Десять! Тоді, одразу після трагедії, в селі з’являлися якісь люди. Щось або когось шукали, але запитань не ставили. Просто ходили, придивлялися. Світлани тоді в селі не було, про дитину ще ніхто не знав. Ось і вийшло, що її й не бачили, і Сонечку теж. І тепер вона просто одразу це відчула. Тепер грядуть якісь зміни. Ні, вона нікому і ніколи не віддасть свою доньку.
Вечеря пройшла на ура. Соня і новий знайомий без угаву тріщали. У них стільки цікавих нових тем знайшлося. Максим, саме так звали чоловіка, з цікавістю вислуховував усі Сонині переживання з приводу школи, олімпіади шкільної та багато чого іншого, і навіть давав слушні поради. Світлана протягом усієї вечері мовчала. Вона була пригнічена. Вона не знала, що ж їй робити. Як же невчасно пішов тато… Він би зміг щось придумати, щось вирішити. А що може вона? Вона ж не може ховати Соню. Та будь-яка людина, яка побачить Соню і Максима поруч, одразу зрозуміє, що вони рідня. Світлана ж не сумнівалася, що цей чоловік — батько її доньки.
Коли вийшли на вулицю і попрямували до будиночка бабусі, Світлана якомога невимушеніше запитала:
— А що вас привело в наші краї?
