— Виходить, ми даремно тікали?
— Виходить, даремно. Хоча тепер ми знаємо, навіщо з’явився Максим. І зможемо спокійно жити.
— Його звати Максим?
— Так. Даремно ти так. Він здається непоганим.
Соня вийшла на вулицю, тримаючи за руку матір. Побачила Максима, відпустила руку Світлани, підійшла до нього.
— Пробачте мені, ми просто злякалися.
Максим смикнувся, повернувся до дівчинки.
— Ти що, це я винен. Потрібно було одразу розповісти всю історію. А ти дуже смілива, правда?
Соня зітхнула.
— Я б одна не наважилася, але, коли поруч Платон, мені не страшно.
Платон був не в такому райдужному настрої. Мама Оля встигла йому шепнути, що саме чекає на нього вдома. Перспективи були не дуже, тому йому хотілося знову втекти. Але він розумів, що вдруге мати шепотіти не буде і відразу приступить до дії. Він стояв, намагався не дивитися ні на кого і тільки зітхав.
— Він завжди тебе захищає? — запитав Максим.
— Завжди. І коли на мене сусідський собака напав, і коли ми з хлопцями б’ємося в школі.
Світлана стрепенулася.
— Соня, так це правда, що ти в школі б’єшся?
Соня прикусила язика.
— Ні, мамо, це я так, до прикладу.
Платон ледь стримав посмішку, щоб не видати її. Очі в Соні були хитрющі.
Вони їхали додому всі разом. Місця в машині було мало, сиділи щільно. Спочатку заснула Соня. Вона сиділа в матері на колінах, і коли заснула, вийшло, що голова лягла на руку Максиму. Світлана хотіла прибрати, але Максим зробив знак «не чіпати». Одними губами прошепотів: «Нехай спить». Потім, як не боролася, заснула Світлана. Її голова лягла на плече Максима. Оля хотіла щось запитати, повернулася та так і завмерла з відкритим ротом. На задньому сидінні було сонне царство. Соня майже цілком переповзла і солодко спала на широких грудях Максима, однією рукою чоловік її підтримував. Світлана зручно розташувалася на його плечі, а сам Максим схилив голову на голову Світлани. Оля штовхнула Гриця. Він подивився в дзеркало і посміхнувся, показавши Олі великий палець.
Далі все пішло зовсім не так, як думала Світлана. Вона вирішила: якщо Максим хоче спілкуватися з Сонею, то нехай спілкується. Він усе чесно розповів доньці. Соня довго плакала, потім тільки й сказала:
— А ми зможемо з’їздити на могилку Інги? Мами?
— Звісно, зможемо, тільки це не тут.
— Все одно. Мамо, ми зможемо?
Світлана кивнула.
— Так, на канікулах поїдемо.
— Добре, я буду чекати.
Потім вона пішла в сад. Світлана хотіла піти за нею, але Максим сказав: «Давай дамо їй трохи часу. Я думаю, вона впорається».
І справді, Соня чудово впоралася. А ось Світлана — ні.
Вони багато спілкувалися з Максимом. Він часто в них бував, навіть щось робив по городу, по дому, хоч Світлана його й не просила. Потім привіз Соньці велосипед і вечорами вчив її кататися. Світлана розуміла, що в душі її відбувається щось незрозуміле. Вона боялася зізнатися самій собі, що закохалася в Максима, закохалася в людину, яка була батьком її доньки. Це маячня. Просто маячня. Вона твердила собі, що бути такого не може, що це просто так їй здається. Але, коли ловила на собі довгий пильний погляд Максима, розуміла, що божеволіє.
— Стьопо, Стьопочко, що ж мені робити? Я зовсім заплуталася. — Світлана сиділа біля могилки чоловіка і плакала. — Розумієш, Степане, я жити не зможу, якщо він піде. І ж сказати не можу. Як же так?
