Лікар розгубився.
— Що навіщо?
— Навіщо мені ці сили? Навіщо мені це відновлення? Я цього не хочу, розумієте? Я хочу йти туди, де мій чоловік і донька.
І тут її прорвало. Істерика була такої сили, що медсестрам довелося робити їй заспокійливе. Уперше з того моменту, як вона побачила Стьопу на дивані, Світлана плакала, наче трохи відпустила якусь пружину в неї в грудях.
Вона стала потихеньку відновлюватися. Увечері напередодні виписки тихо рипнули двері. Вона й уваги не звернула, думала — медсестра. Але це була не вона.
— Світлано! Доню!
Жінка різко повернулася. Перед її ліжком стояв батько. Він майже не змінився за той час, що вона його не бачила. Хіба що кілька нових зморшок з’явилося. Вона кинулася до нього на шию.
— Тату! Татку!
Олексій Михайлович навіть розплакався.
— Що ж ти? Що ж не повідомила? Я б найкращих лікарів підключив. Як же ми це так?
Вони довго гуляли лікарняним парком. Розмовляли. Стільки не бачилися, стільки всього сталося.
— Світлано, тепер тебе там нічого не тримає. Можливо, повернешся?
— Ні, тату. Ти пробач. Я буду потім відвідувати тебе, і ти приїжджай. Але покинути я село не можу. Там же Стьопа, там бабуся його. Їй уже скоро дев’яносто, хто за нею догляне? Та й старенькі всі, вони ж чекають на мене. Кому тиск поміряти, кому просто душу вилити?
— Так, доню, не такої долі я для тебе бажав. Думав, що станеш хорошим лікарем, зробиш кар’єру.
— Таточку, я хороший лікар, і там я на своєму місці. Розумієш, їм там погано буде без мене.
— Розумію. Я не стану тебе вмовляти. Бачу, що абсолютно марно. Тільки пообіцяй: якщо коли-небудь тобі буде потрібна допомога, ти забудеш усі наші розбіжності й прийдеш до мене.
— Обіцяю, тату.
Світлана повернулася в село. До неї одразу прийшла Анастасія Єгорівна. Вони пішли на цвинтар. Світлана опустилася на коліна перед могилою чоловіка.
— Пробач мені, пробач, що не змогла попрощатися. Пробач, що не вберегла нашу дівчинку.
Стьопа не відповідав. А Світлана довго ще лежала на могилці, поки старенька вже не потягла її за руку.
— Досить, Світланко, досить. Нічого вже не зміниш. Потрібно далі жити.
І вона почала жити. Важко було. Настільки важко, що щовечора вона ридала, вчепившись зубами в подушку. Через рік не стало й Анастасії Єгорівни. Світлана залишилася зовсім одна, за винятком батька, який так і не приїхав у село жодного разу.
Світлана ходила на роботу, розмовляла з бабусями, з дідусями, а ті, своєю чергою, говорили про неї:
— Зовсім дівка чорна стала, не посміхається, слова зайвого не скаже.
— Так почорнієш. Одразу і чоловіка втратити, і дитину. Шкода її як. Молода, красива, розумна. Шкода, звичайно. От немає в нас тут мужиків хороших. Дивись, і приглянувся б який, і повернулася б до себе колишньої. Ех, та таких у нас немає.
Минуло вже три роки. Якось до неї в медпункт приїхав Василь Хомич.
— Ну, як ти тут? Не приходиш, не просиш нічого. Так усе є, нічого не потрібно.
Він присів перед Світланою.
— Ну, а сама-то як?
Світлана знизала плечима.
— Як? Живу, що мені ще залишається.
— Світлано, три роки вже минуло. Думаєш, мені Стьопку не шкода? Я його як рідного любив. Тільки життя, воно таке. Жити треба. Я ось що подумав. Ти в нас уже давно працюєш, а у відпустці не була ніколи.
— Ой, ну навіщо мені відпустка? Що я вдома робитиму?
— А ти не вдома. Ти до батька з’їзди. Стьопка казав, що посварилися ви через щось. У місто якесь інше з’їзди. На світ подивися, себе покажи. Я тобі премію хорошу випишу. Стільки часу здоров’я тут у нас підтримуєш.
— Та не хочу я нікуди їхати. Та й потім, на кого мої старі без мене залишаться?
