— А я і це питання продумав. У Семенівни онука повернулася в село. Щось у місті в неї не склалося. Звичайно, вона всього лише медсестра, але тиск поміряти і палець перебинтувати зможе. Тим більше, що тобі давно належить друга людина-помічник. Ну, це, звичайно, якщо ти не проти будеш.
Світлана посміхнулася.
— Я дивлюся, вибору в мене все одно немає. Ви вже за мене вирішили.
— Світлано, тобі потрібно якось розвіятися. Розумієш? Ми ж тут усі в селі за тебе переживаємо. І повір, найменше ми хочемо, щоб ти від нас поїхала. Ми до тебе звикли, тож ти навіть не уявляєш, чим ми ризикуємо, відпускаючи тебе у відпустку.
Світлана видавила з себе посмішку.
— Дякую. Коли приступати до відпочинку?
— Ну, ось завтра до тебе помічниця прийде на тиждень. Ти її тут навчи, покажи все, що треба. А через тиждень і приступай.
— Добре, Василю Хомичу. Усе зроблю, як ви кажете.
Вона тільки встигла прийти додому, як вхідні двері грюкнули. Світлана посміхнулася. Ну, звичайно, хто це може бути, крім подруги Ольги? Вона ніколи не визнавала умовностей на кшталт стуку в двері. Вони подружилися з того самого дня, коли Ольга прийшла до неї найперша, щоб допомогти прибратися в медпункті.
— Світлано! Світлано! Світлано!
— Тут я, не кричи.
Світлана вийшла з кімнати, де переодягалася.
— Світлано, я торт притягла.
— Торт? А що в нас за свято?
Оля дивилася на неї, дивилася, потім ласкаво, надто ласкаво сказала:
— День народження.
— У тебе?
— Та я в тебе в березні, я пам’ятаю.
— Ой.
— Ось саме — «ой». Зовсім на себе забила. Я все розумію, але ти подивися на себе. Ти коли востаннє собі що-небудь купувала? Ти ходиш у тому, що ще за Стьопки куплено було. Ти навіть про свій день народження забула. Все, досить. Давай, звільняй великий стіл.
Світлана злякано дивилася на подругу.
— Великий-то навіщо?
— Навіщо, навіщо? Святкувати будемо. Зараз Грицько підтягнеться, він там м’ясо маринував, потім Катька підійде.
Найменше Світлана хотіла шуму і свята. Але сперечатися з Ольгою абсолютно марно. Настільки, що навіть голова не намагався цього робити. Щоправда, вже цілий рік він називався не голова, а керівник якогось там господарства. Щоправда, суті це не змінювало. Коли Василь Хомич чув голос Ольги в приймальні, то йому хотілося сховатися під стіл.
Ольга була свого роду активістом села. Тільки завдяки їй знову відкрили дитячий садок. І хоч ходили туди тільки п’ятеро дітей, вона вважала, що це перемога. Є садок — значить, будуть і діти. Тільки завдяки їй зробили новенький пішохідний міст для людей недалеко від села. Тепер можна було потрапити в сусіднє село, не роблячи гак у сім кілометрів. Та багато чого зробила Ольга. Вірніше, вона тільки змушувала Василя Хомича це робити. А люди, звичайно, були вдячні.
Як не дивно, але посиділи дуже добре. Прийшла і Тетяна, яка повинна буде її заміщати. Вона виявилася приємною жінкою, дитина якої, до речі, буде вже шостою в садку.
Тиждень до відпустки пролетів непомітно. Світлана вирішила з’їздити до батька на кілька днів, пройтися по магазинах, а потім зайнятися ремонтом у будинку. Скільки років живе одна, а нічого жодного разу навіть не намагалася поміняти. Хатинку бабці Анастасії теж доводилося протоплювати, прибирати. Світлана просто не знала, що з нею робити, тому й вирішила: нехай стоїть, а вона порядок у ній підтримувати буде.
Світлана з вечора зібрала сумку. На душі було якось урочисто, чи що. Вона ще вчора зателефонувала батькові. Як же він зрадів! Він пропонував одразу прислати за нею машину, але Світлана сказала, що поїде тільки вранці в неділю.
— Тату, я на кілька днів. Побуду в тебе.
— Це добре, Світлано. Я, звичайно, сподіваюся…
— Тату, я не залишуся. Якщо ти збираєшся вмовляти мене, то я взагалі не поїду.
— Все, заспокойся. Не буду я тебе вмовляти. Тільки приїжджай.
Ніч перед поїздкою минула неспокійно. У їхньому селі завжди так тихо було, а цієї ночі кілька машин проїхало. Собаки сільські ледь з глузду не з’їхали. Світлана навіть вставала подивитися у вікно, але побачила тільки вогні вдалині. Заснути повноцінно так і не вдалося. Тому, хоч машина і мала прийти тільки до дев’ятої, о шостій вона вже була на ногах. Попила чаю, ще раз пройшлася по хаті, щоб точно нічого не забути, а після того, як корів у поле прогнали, вирішила на вулицю вийти, повітрям подихати.
Що не кажи, а сільський ранок вона любила. Повітря свіже, чисте, пахне травою, туманом і чимось ще. Вона пішла по двору, потім відчинила хвіртку і ступила в сад. Кілька вже старих яблунь, три берези біля самого паркану, три молоденькі зовсім. Це вони зі Степаном садили. Світлана попрямувала до беріз. Учора помітила, що там в одному місці паркан поліг. Треба подивитися. А як приїде, треба просити Грицька, щоб поправив. А краще попросити, щоб зробив, поки її не буде.
Паркан і справді похилився. А в одному місці так і зовсім ліг, наче йому хтось допоміг. Точно сусідські хлопчаки по яблука приходили. Скільки разів Світлана казала, щоб у хвіртку ходили й брали, все одно їй стільки не з’їсти. Світлана подивилася, зрозуміла, що своїми силами тут не впоратися, і вирішила, що треба забігти до Олі та Грицька до від’їзду. Може, буде в нього час, і він усе поправить, поки її немає.
Вона вже відійшла пару метрів, як якийсь звук змусив її зупинитися. Світлані на якусь секунду здалося, що поруч заплакала дитина. Вона навіть головою потрусила. У неї було таке одразу після того, як вона повернулася з лікарні. Вона пила заспокійливе, і дитячий плач, що ввижався, поступово припинився. А зараз що, знову?
Але плач, вірніше, навіть писк якийсь повторився. Світлана розвернулася і пішла назад до беріз. Вона зрозуміла — там кошеня. Як же невчасно… Але не може ж вона його кинути одного. Зазирнувши за найбільше дерево, вона ледь не знепритомніла.
На неї дивилися оченята. Блакитні оченята малюка, загорнутого в ковдру. Світлана впала на коліна.
— Господи, маленький, зараз, зараз я…
Вона обережно взяла на руки дитину і кинулася бігом до хати. Думок у голові не було. Вдома розгорнула згорток. Це була дівчинка. Приблизно місяць від народження. Гарненька, чистенька, тільки, схоже, голодна. Двері грюкнули.
— Світлано, ти ще вдома?
Оля увійшла до кімнати і просто остовпіла.
— Світлано, хто це? Що це?
— Олю, всі питання потім. Біжи, де хочеш, роздобудь соску на пляшку. Нікому ні слова, зрозуміла?
Тон у Світлани був такий, що Оля навіть і подумати не могла не послухатися. Вона вискочила за двері, а Світлана, подивившись на годинник, кинулася варити кашу.
До того моменту, коли Оля повернулася до Світлани, вже й каша охолола. Дівчинка солодко прицмокувала, а Оля і Світлана мовчки на неї дивилися. Нарешті малятко заснуло. Світлана вкрила її своєю ковдрою і повернулася до Олі.
— Я знайшла її в саду. Дівчинку хтось поклав, підкинув, викинув. Я навіть не розумію, що… Якби я не пішла в сад, то її ніхто б і не помітив. Олю, що за кошмар відбувається?
— Світлано, почекай. У нас тут точно ніхто не народжував найближчим часом. — Оля подивилася на подругу. — Ти чула вночі машини?
— Так. Ти думаєш?
— Якщо чесно, то я не знаю, що й думати. А нічого не було з нею?
— У сенсі?
— Записки якоїсь?
— Та ні.
Світлана підняла ковдрочку і пелюшки, в які була загорнута дівчинка, а з них випав невеликий листок: «Будь ласка, допоможіть Соні. Мене більше немає».
Вони дивилися одна на одну і навіть не знали, що сказати. Нарешті Оля зазирнула в личко дівчинки.
— Слухай, вона така гарненька. Маленькі, ну зовсім маленькі, вони такі, не дуже красиві. А це просто красуня.
Світлана мовчала. Тоді подруга, не повертаючись, запитала:
— У дитячий будинок повезеш?
