— А ось цього не знає ніхто.
Тато присів поруч із нею.
— Так треба ж щось робити.
— Звісно, тату, будемо робити. Як добре, що в мене є ти. Я зможу звалити на тебе весь дім.
Наступного дня Світлана й Оля їхали в місто. Гриць намагався приховати розгубленість, але весь час запитував у Світлани:
— Ти ж лікар, ти ж усе знаєш, з Олею все буде добре?
— Грицю, звичайно, по-іншому і бути не може.
Оля в селі з’являлася рідко: приїде на пару тижнів, відпочине, сил набереться — і знову в лікарню. Гриць у місто катався постійно, то з Платоном, то один. Світлана теж відвідувала подругу. Оля була сповнена рішучості.
— Ось побачиш, я викарабкаюся, як би погано мені не було.
Вони сиділи подовгу, просто обнявшись, і мовчали. Кожна думала про своє. Напевно, у кожної людини своє випробування. І без нього життя прожити не можна.
— Дідусю, ти, будь ласка, одягни свій найкращий костюм.
— Дитинко, але в мене всі костюми найкращі.
Олексій Михайлович дивився на онуку очима, що сміялися. Соня зітхнула.
— Ну ти як маленький. У мене білий фартух, майже чорна сукня і сині квіти. Який у тебе має бути костюм? Чорно-білий?
Соня знову зітхнула.
— Ну, звичайно, ні. Білий — це занадто. Просто чорний — це якось сухо. А ось синій цілком підійде.
Олексій Михайлович приклав руку до чола.
— Добре, Соня. Значить, зустрічаємося завтра о восьмій, на цьому місці, вже при параді.
— Так, тільки нічого не забудь. Ти завжди маєш бути поруч зі мною.
— А мама?
— Мама буде, а ти не загубися. А то знаю я тебе: то дід Семенович, то баба Клава.
Світлана і батько розреготалися. Світлана не витримала:
— Ти, Сонько, зараз і сама як баба Клава. Бу-бу-бу.
Соня вже цілий рік, якщо не більше, мріяла про те, як до школи в перший клас її поведе дідусь. Вона не тільки любила його, а й страшенно пишалася. Їй здавалося, що дід у неї найрозумніший, найкрасивіший, навіть наймодніший, хоч він і звикав поступово до іншого одягу. Але ж міські дорогі речі не викинеш.
Вранці, коли Олексій Михайлович вийшов у велику кімнату, Світлана сказала:
— Тату, ти блідий якийсь.
— Так, Світлано, щось недобре себе почуваю.
— Може, не підеш?
— Ти що, Соня так чекала. І розмов бути не може. Ти мені накапай чого-небудь.
Вони йшли всією сім’єю сільською вулицею. Світлана згадувала, як Оля боролася за відкриття школи. І таки домоглася. Шкода, що зараз її немає з ними. Вони ще тільки через два дні повернуться з моря. Після того як хвороба Олю залишила в спокої, Гриць щороку возив свою сім’ю на море. Лікар порадив, і він старався.
З ними віталися. Кожен вважав своїм обов’язком сказати, яка Сонечка доросла і красива. Дівчинка ніяковіла, але голову не опускала. Вона ж тепер школярка, а не якась малявка. На лінійці було все так урочисто. Звісно, дітей було ще не так і багато, але Світлана згадувала, що коли вона приїхала в це село, то й п’ятої частини від того, що зараз є, не було.
Після лінійки всіх запросили до актової зали школи. Олексій Михайлович присів поруч із Сонею навпочіпки.
— Сонечко, ну тепер з тобою мама, а я додому піду. Щось я прихворів.
— Дідусю, а що в тебе болить? Це ж не серйозно?
— Ні, звичайно. Ось прийдеш, будеш мені підручники показувати.
— Добре, дідусю, домовилися.
Світлана стурбовано дивилася на батька.
— Тату, як ти?
— Та нормально. Щимить трохи, але терпимо.
— Прийдеш, прийми ліки і відразу лягай.
Він посміхнувся.
— Добре, добре.
Його дівчатка пішли в будівлю, а Олексій Михайлович дивився їм услід.
— Красуня!
Він дуже пишався і донькою, і онукою. Соня весь час зривалася на біг, але потім згадувала, що вона учениця, і збавляла швидкість.
— Мамо, а як ти думаєш, дідусь здивується, скільки багато в мене підручників?
— Звичайно, здивується, він такі й не пам’ятає вже.
— Мамо, як ти думаєш, ми ж сьогодні з ним подивимося підручники?
— Ще б пак, ти ж від нього не відчепишся.
Нарешті попереду показалася хвіртка. Соня зірвалася все-таки на біг і першою заскочила додому.
— Діду, діду!
І замовкла. Світлана бачила у відчинені двері, що дівчинка завмерла і стояла як статуя. Підручники впали на землю. Світлана кинулася в будинок. Олексій Михайлович сидів у кріслі. Поруч на підлозі лежав піджак. Він дивився порожнім поглядом кудись. Руки безвольно висіли.
— Тату!
Світлана кинулася до нього, розуміючи, що вони прийшли занадто пізно.
Після похорону в будинку стало так порожньо, наче забрали щось дуже важливе. Світлана і Соня майже не розмовляли. Сиділи на дивані, тихенько обнявшись. Тепер у них на цвинтарі три могилки. Світлана поховала тата тут, щоб у будь-який день можна було піти і поговорити, розповісти щось.
Коли повернулася Ольга, стало трішки легше. Після того як лікарі сказали їй чарівне слово «ремісія», у неї немов друге, та й третє одразу дихання відкрилося. Оля була скрізь. Вона знову дошкуляла Василю Хомичу своїми фантазіями. Він знову від неї ховався і говорив:
— Коли ти вгамуєшся тільки? Що тобі більше за всіх завжди треба?
Оля тут же заперечувала:
— Що значить треба? Що значить більше за всіх? Я вже котрий рік ходжу слідом. Зробіть пляж, приженіть трактор. Там справ-то на десять хвилин. Все інше ми вже самі. І лавочки, і пофарбуємо. Тільки дощок дайте.
Василь Хомич огризався:
— Ось так і живемо. Спочатку тільки трактор, потім ще й дошки, потім фарби купи, а потім прийди і все пофарбуй.
— І що? Не чуже ж село?
