А морочитися і вирішувати побутові питання довго Берестов не звик. Дві половинки його благоденства, що складаються із затишного, ситного побуту з одного боку і спритної помічниці в комерції з іншого, чудово покривали всі його потреби. Вирішаться проблеми й цього разу. Тільки б Ольга відстала з цією своєю нав’язливою ідеєю розлучення. Навіщо приреченій жінці свобода? Дурниця якась, їй-богу.
Але Ольга Берестова відставати від нього не мала наміру. Зустріла в образі сумної, майже вмираючої жінки, останнє бажання в якої тільки одне — розлучення і дівоче прізвище. Ось і зараз Ольга лежала, вкрита ковдрою до самих очей. У кімнаті неприємно пахло якимось дезінфекційним засобом, картина була гнітючою. Єгор напружився і прошепотів: «А що ти прив’язалася до мене з цим терміновим розірванням шлюбу?»
Він продовжив: «У самої вже ледве душа жевріє, а в неї все з безглуздою ідеєю на думці. Я поклопочуся, раз таке твоє останнє бажання. Ось тобі твоє розлучення». Зі спальні вискочив як окропом ошпарений. Не міг більше на все це дивитися. Геть із дому. Завтра ж поїде з міста. Там якраз кілька контрактів наспіло. Не буде цього разу відправляти заступників, сам з’їздить. Змінить обстановку і заспокоїться.
Дорогою до Людмили зв’язався зі своїм адвокатом. І той обіцяв, що справи з розлученням будуть вирішені в мінімальні терміни. Берестова точив усередині якийсь настирливий жучок. Мучило якесь передчуття, що щось іде не так. Але що саме пішло не тим річищем, він так і не зрозумів. Безжурна Люсьєн зустріла напруженого чоловіка з посмішкою. На швидку руку зібрала на стіл.
Вона схвалила рішення про розлучення, додавши: «Ми стільки років разом, Єгоре. Мені вже давно все одно, зміниш ти один штамп у паспорті на інший. І мені щиро шкода твою Ольгу. Не повіриш, за ці роки вона стала мені майже як рідна. Якщо знадобиться якась допомога від мене стосовно неї, ти знай, що я на все готова. Але не хочу виходити на якийсь передній план».
«Нехай вона піде на той світ із впевненістю, що ти завжди кохав тільки її одну. А історія з розлученням — це примха важкохворої людини. Не звертай уваги. Змирися, якщо така її остання воля. Мені, до речі, взагалі незрозуміло, чому ти не дізнався всі подробиці про її стан. Чому не спробував допомогти, продовжити її життя? Невже такий байдужий до тієї, що віддала тобі понад двадцять років? Їй же трохи за сорок. Могла б ще жити й жити, і бути по-справжньому щасливою».
Берестов нервово підскочив, відповів Люді зло, колюче: «Не пхай свого носа туди, куди не слід. Я тут з тобою. Тепер це буде постійно. Що тобі ще треба? Та, друга сім’я — мій хрест. Я сам із ним розберуся». Вранці машина Єгора Станіславовича відбула в потрібному напрямку. А його друга, як вони жартували, «молодша» дружина спокійно вирушила на роботу.
День не обіцяв жодних незвичайних сюрпризів. Людмила терпіти не могла громадський транспорт, тому Берестов уже давно купив їй маленьку симпатичну жіночу машинку. Вона водила її як дихала. Шоферу-профі дасть фору. Але ніколи не лихачила, твердо дотримувалася знаменитої цитати із «Золотого теляти», вигаданої Ільфом і Петровим: автомобіль не розкіш, а засіб пересування.
Люсьєн була абсолютно солідарна з авторами-гумористами, чиї фразочки давно пішли в народ і стали його мудрістю і культурною частиною величезної країни. Її червоно-чорна ластівка потрібна їй не для форсу, а для діла. Ось і зараз вона поспішала на роботу, щоб виконати розпорядження Берестова. І тут до неї навідався «пан Казус». Скрутило шлунок. Та ще й як!
Хоч у найближчі кущі біжи, хоч у торговий центр поблизу, якщо дорогою конфузу не буде. Справа житейська. Людмила уважно оглянула околиці. Вихід є. Он закинуте будівництво. Вже пару років стоїть законсервоване, але прямо біля входу за парканом стоїть той самий будиночок невідомого архітектора. Людмила була пані далеко не боязкого десятка. Сунула сторожу, що нудьгував біля шлагбаума, досить немаленьку за номіналом купюру, рвонула до заповітної споруди.
Є такий старий народний вислів, не зрозумієш навіть, прислів’я це чи приказка, але звучить так — від долі не втечеш. Та сама доля, від якої не втекти, на будівництві Люду і знайшла. Коли вона, щаслива до нестями, вже спокійно вийшла з туалету, побачила абсолютно неможливу на тихому будівництві картину. Сторож мирно дрімав, а з вікна споруджуваної будівлі на другому поверсі визирав хлопчина в яскраво-червоній курточці та синій в’язаній шапочці з помпоном, що бозна-звідки тут узявся.
Люда крикнула йому: «Гей, малечо, ти що там нагорі робиш? Як взагалі туди заліз? Звідки взявся?» Хлопчисько витріщався на неї своїми блискучими оченятами-ґудзиками й мовчав, а потім довірливо повідомив: «Ми з мамою он у тому будинку живемо, за парканом. Вона мене з сусідкою на майданчику залишила, а сама по хліб пішла. Бабуся з іншою тіткою розмовляє, а я потихеньку втік. Тут на будівництві вороги ховаються, мені треба їх перемогти. Тільки я заблукав і не знаю, як тепер звідси вийти».
Подумки лаючи безглузду матусю хлопчика, а заодно з нею і балакучу стареньку, з якою залишили хлопчиська, Людмила пішла в будинок. Коли, захекавшись, вбігла на другий поверх, невгамовний малюк уже стояв у отворі майбутнього балкона. Ще трохи — і він звалиться вниз. А непосида все рухався і рухався до краю. Крикнути не можна, злякається.
Люда кинулася вперед і встигла схопити хлопчика вже в падінні, та ще й згрупуватися так, щоб дитина опинилася в безпеці, коли вони будуть на землі. Далися взнаки вміння з юності, коли вона трохи займалася акробатикою. Останнє, що вона запам’ятала, були перелякані оченята хлопчика. Потім прірва, темрява, тиша.
Єгор Станіславович Берестов не став відразу відповідати на дзвінок із незнайомого йому номера. Це в нього правилом було. Хто є в його списку контактів, кого він визнав за потрібне туди ввести, той свій або може бути корисний. Шахраїв розвелося останнім часом багато. То в стоматологію кличуть, то в салон краси на процедури. Хто тільки їм бази даних продає? Хіба кінці цієї діяльності відшукаєш?
Було в нього і ще одне правило. Якщо дзвінки з одного й того ж номера занадто наполегливі, то тоді ситуація інша. Хтось незнайомий намагається з ним зв’язатися, а це вже важливо. Тож на третій поспіль дзвінок він таки відповів. Чужий голос був сухим і казенним. Єгор одразу насторожився. «Берестов Є.С.?» — «Вибачте, мені відомі тільки ваші ініціали. Ми розшукуємо родичів Осмолової Людмили Семенівни. Її телефону неабияк дісталося, тому нам вдалося витягти з нього далеко не всі контакти».
У скронях Єгора застукало. Мучило всього лише одне питання. Що трапилося з Людою? Чому виникли проблеми з її телефоном? Чому шукають її близьких? «Вона жива?» — він навіть не відразу зрозумів, що запитав усе це вголос. Людина на тому кінці зв’язку відразу заспокоїла його: «Осмолова жива, але стан важкий. Ви ким їй доводитеся?» — «Цивільний чоловік», — відповів Берестов, чекаючи, що скаже чоловік далі.
І той не змусив себе чекати. «Лікарі роблять усе, що тільки можливо. Слава Богу, її травми, за попередньою оцінкою фахівців, цілком сумісні з життям. Не кожна жінка зробить такий мужній вчинок, як вона. Врятувала малюка ціною ризику для власного життя. На хлопчику немає й подряпини, а вона вся переламана».
Єгор завмер: який ще малюк?
