І навіщо йому, в його сорок п’ять, такому видному й успішному, жінка з каліцтвами поруч? Після ідеально виконаного доручення Берестов віддячив своїй помічниці вельми своєрідно. Спочатку повів у модний ресторан на розкішну вечерю. Потім поїхав проводжати й напросився на чашечку нічної кави. З тим прицілом, щоб оцінити житлові умови тимчасової подружки.
Він усього один раз з’явився в їхньому з Людмилою домі. Зібрав необхідні речі та й був такий. Та ще й постарався, щоб їхнього молодшого сина Кирила не було вдома. Людмила на той час уже зідзвонилася з хлопцем, і тепер син щодня з’являвся у відділенні реанімації, щоб провідати матір і передати їй теплу записку. Тільки старший Антон поки що залишався в повному невіданні.
У крученого-верченого Єгора Берестова з нерухомістю були свої стосунки. У тому плані, що в обох його дружин було власне житло, яке дісталося їм від батьків. Ще в молодості він зрозумів, що цей безумовний козир дозволить йому не витрачати на житло свої заощадження. Минуло багато років, але ця ситуація так і не змінилася. Зараз йому як повітря потрібна була свіжа бойова подруга з квартирою.
Як за помахом чарівної палички з’ясувалося, що у його молоденької секретарки своя симпатична квартирка. Кращого він і бажати не смів. Ця покірна жінка, закохана в нього по вуха, стане для нього хоча б тимчасовим рятівним якорем. Коли Люду нарешті перевели в палату, вона відразу побачила велику суму, що з’явилася на її рахунку. Гірко посміхнулася. Відкупився, відмолився мій чоловік.
Щось у цьому роді я і припускала, коли зрозуміла, що в лікарні він так і не з’явиться. Звістки сина про те, що з дому зникли речі Єгора, лише зміцнили її в цьому знанні про чоловіка. І тоді вона зробила те, що вже два десятиліття хотіла зробити. Вона зателефонувала Ользі Миколаївні — або, якщо точніше, своїй колишній однокурсниці Ользі Лисичкіній — і запропонувала їй зустрітися.
Та не здивувалася і не відмовилася. Через день у палату міської лікарні боязко постукала миловидна чорнява жінка, і на відповідь мідноволосої суперниці «Увійдіть!» нерішуче переступила поріг. Вигляд у «молодшої» дружини Берестова був гнітючий. Ноги й руки в гіпсі, на спині подоба корсета. Стирчать трубки, капає крапельниця, а разом із нею і краплі з водопровідного крана, як механічний метроном з його клацанням, як вирок: клац-клац, кап-кап-кап.
Під очима Людмили сині кола, красиве волосся все скуйовджене. Ольга завмерла. На щасливу суперницю жінка, що лежала на ліжку, була не схожа зовсім. А та вже питала: «Ну що дивишся, подруго? Так, ми не бачилися з тобою понад двадцять років зі студентської лави, хоч і майже пліч-о-пліч жили. Засуджуєш? Не поспішай. Давай поговоримо по душах спочатку».
«І потім, хіба сильно кохати одного чоловіка — це злочин? Це він не вміє і не хоче обирати, а ми з тобою — інша справа. Чи ти зі мною не згодна? Він кинув і зрадив нас обох, як тільки ми стали слабкими. Тебе раніше, мене після травм. Просто я вже знала його до денця, була майже готова отримати ляпас від його віроломства. А ти? Вся твоя хвороба — вигадка від початку до кінця? Я чомусь відразу так подумала, а чуття правду підказало».
Людмила продовжувала: «Я і про тебе всі ці роки була в курсі. Чому терпіла? Кохала Єгора більше життя. Думаю, що в цьому ти мене зрозумієш. Ти ж теж була закохана в нього як кішка. Бери стілець, сідай ближче. Не вкушу і не подряпаю. Це в мене тільки вигляд рудої хитрої лисиці. Я всередині, як і ти, жива». Вони говорили довго, палко, плутано. Немов усередині кожної з них накопичилася велика снігова кучугура, і тепер вона має обов’язково розтанути.
І розтопити її зможе тільки правда. І в Ольги, і в Людмили була своя історія кохання з Єгором Берестовим, і свій її фінал. На жаль, в обох гіркий. Не було ні образливих слів на адресу одна одної, ні стогонів. Були сповіді, або ще можна було б сказати — повісті про двох жінок та їхню дивну, хворобливу любов до одного чоловіка.
Яке почуття відчуває людина, коли спочатку їй дуже довго було складно, іноді брудно, частенько боляче, а потім вона опинилася під струменями гарячого, очисного, благодатного душу? Змогла все із себе змити. Пласт спогадів, потім наступний, поки не стало зрозуміло, що все, тепер вона вільна від усього того, що обтяжувало. Приблизно схожі відчуття відчували в той момент Людмила і Ольга.
Вони більше не були ні ворогами, ні суперницями. Ба більше, не вважали себе бідними, нещасними «покинутими». У кожної з цих жінок був свій внутрішній стрижень, і зараз він показав себе світові у всій красі й силі. Оля стала приходити до Люсі щодня, терпляче допомагала новознайденій подрузі, привела до ладу розкішну шевелюру молодшої дружини, навчилася переносити пацієнтку з ліжка на ліжко сама, на власних руках, щоб перестелити постіль, годувала з ложечки домашніми смаколиками…
