Даша розгублено стояла в темному коридорі й, прикриваючи долонею рот, з усіх сил намагалася не розридатися. Там, на кухні, її коханий Артем проводив військову раду з матір’ю.
— Ні, ну ти глянь на неї! — обурювалася Людмила Вікторівна. — Помада яскрава, спідниця ледь сором прикриває, та ще й хвостом крутить.
Розуміючи, що все це про неї, дівчина повільно обернулася до дзеркала, що висіло на стіні. Невже все так жахливо? З дзеркала на Дашу глянуло перелякане дівчисько у вузькій джинсовій спідничці, з по-дитячому пухкими губами та величезними сірими очима, що вже наповнювалися сльозами образи. Нічого зухвалого, зараз уся молодь так ходить. Чому Людмила Вікторівна так лютує?
І тут пролунав голос Артема:
— Ну, мамо, помаду Дашці я сам подарував, і спідниця нормальна, мені подобається.
Голос майбутньої свекрухи задзвенів неприхованою злістю:
— Не «мамкай», я ж тобі добра бажаю. Невже дівчата гідні закінчилися? А я ж пропонувала познайомитися з Кларочкою, племінницею тітки Свєти. Ось де чесна, працьовита і порядна дівчина. А ти що приволік? У дитинстві, пам’ятаю, котів вуличних зі смітника носив…
Жінка не договорила, її перервав гнівний окрик сина:
