— почув він якось за спиною. — Ну треба ж!
Він озирнувся й побачив невиразно знайоме усміхнене обличчя. Покопавшись у пам’яті, він полегшено зітхнув.
— Женька Єгоров, хай тобі грець, ось так зустріч!
Колись багато років тому (так багато, що це здавалося якимось іншим, минулим життям) вони разом грали в одній команді. Женя, звісно, дуже змінився. Явно махнув рукою на свою фізичну форму, але при цьому виглядав дуже успішним і впевненим у собі, був чудово вдягнений і крутив у пухких випещених руках новомодний ключ-брелок від іномарки.
— А я дивлюся: ти чи не ти? — розсміявся Євген. — Хоча, звичайно, ти все такий же красень і не розтовстів анітрохи, молодець. А я ось, бачиш? — Женька знову зайшовся сміхом, жартівливо роздувши й без того повні щоки.
«Завантажив би вручну пару машин, вмить схуднув би», — сердито подумав Павло. А вголос сказав:
— Радий тебе бачити. Ну, як справи? Хоча по тобі видно, що все в тебе гаразд.
— У принципі, так. Живу, працюю, знаєш, на життя вистачає. І навіть ще трохи залишається, — кивнув той. — Я торговим представником бігаю. А що, нормальна робота. Для нас, не дуже освічених колишніх спортсменів. — Женя жартівливо підморгнув Павлу. — До речі, тобі з твоєю зовнішністю обов’язково треба спробувати. Ти ж будь-яку тітку-товарознавця вмить зачаруєш.
Вони ще трохи побалакали й розбіглися. Але розмова з давнім приятелем не виходила в Павла з голови. Може, це справді його шанс хоча б почати заробляти й не перебиватися на копійках? Тільки йому потрібно потрапити в нормальну, серйозну фірму. Потрапити будь-що-будь. І пробитися, продертися, вигризти нарешті у своєї проклятої долі хоч щось.
Він сходив на кілька співбесід, і його рішучість дещо зів’яла. Скрізь був потрібен досвід. Та й його зовнішній вигляд — збиті в мозолях руки, змарніле обличчя, пошарпана куртка й старі джинси з підрізаною ножицями бахромою, що все одно стирчала, — все це балів йому вочевидь не додавало.
Побачивши останню в його списку назву фірми, він безнадійно зітхнув. Якщо вже він не зацікавив дрібні фірмочки, що торгують китайськими іграшками, замороженою рибою, чипсами, то тут у нього і зовсім майже не було шансів. Компанія була дуже відома, машини з її логотипом роз’їжджали по всьому місту, а про доходи її співробітників ходили казкові чутки.
«Схожу, — вирішив Павло, — який-не-який досвід на майбутнє».
Він приїхав у величезний офіс у центрі міста, зайшов у світлу простору переговорну залу й опустився на стілець навпроти молодої жінки, що сиділа за столом. Вона якось здивовано й трохи злякано подивилася на нього, трохи почервоніла, відкашлялася, немов зніяковівши, і заговорила.
«Ти все такий же красень, будь-яку зачаруєш», — пролунав у голові голос Женьки.
До його честі, хоч яким би відчайдушним часом було його становище, до цього моменту йому жодного разу не спадало на думку якось використовувати свою зовнішність у корисливих цілях. Але тут удача сама пливла йому в руки, буквально лізла в них. Дамочку, яка сиділа навпроти нього, щось явно турбувало, і він, здається, здогадувався, що саме. Точніше, хто саме. Її турбував він, Павло Гущин власною персоною. Нарешті, після довгих років убозтва й приниження, він знову відчув себе сильним і гордим, здатним викликати хвилювання, повагу, захоплення. Відчув себе чоловіком. Як же він, виявляється, сумував за цим почуттям!
Він звів очі на молоду жінку на ім’я Олена й придивився уважніше. Не красуня, але миловидна, доглянута і стильна, з чудесною, явно іноземною засмагою на шкірі, у світлому штанному костюмі, який навіть виглядає карколомно дорого. Вона була втіленням добробуту, стабільності, всього того, що так було йому потрібно…
