Завойовані колись Павлом медалі, які він чомусь не забрав, коли йшов, були різними за формою та розміром. Деякі все ж не годилися для її витівки, але більша частина з них цілком підійшла. Вона задоволено оглянула своє незвичайне творіння й кивнула. І тут у двері подзвонили.
— Ой, привіт! — вона здивовано дивилася на свого приятеля Романа.
— То ти забула, чи що? — Рома похитав головою. — Ну, Лєнчику, як же так? Ми ж домовлялися з тобою, що я заїду на вихідних і заберу твою машину. Треба ж, врешті-решт, свічки поміняти, та й підвіску перевірити, поки ти не доїздилася.
— Ой, точно! — вона зробила крок назад, запрошуючи Романа у квартиру. — Слухай, а ти можеш побути трохи в мене? Ну, посидіти в кімнаті. Мені зараз треба з одним типом розібратися. Якщо ти будеш поруч, мені буде якось спокійніше.
— У тебе щось трапилося, Олено? Що сталося? У тебе проблеми? — його обличчя стало стривоженим.
— Ні, що ти. Просто зараз зайде Гущин. — Вона помітила, як болісно смикнулося обличчя чоловіка, і забурмотіла: — Ром, вибач мені. Я знаю, я не повинна втягувати тебе у свої безглузді справи. Просто мені потрібно, щоб він забрав свої останні речі й ніколи тут більше не з’являвся.
— Завжди мотузки з мене виєш, — гірко зітхнув Роман, ховаючись за дверима кімнати. — Майте на увазі: якщо я не витримаю, вискочу і все-таки наб’ю йому пику, винна в цьому будеш ти.
Павло прийшов, упевнено сів на кухонну табуретку й закинув ногу на ногу.
— О, я бачу, ти все ж накрутила пирогів, — він кивнув на стопку пишної золотистої випічки. — Молодець. Це означає, що ти згодна? Я можу повертатися?
— Знаєш, я майже не сумнівалася, що ти вирішиш саме так. Тому що це правильно. Ми з тобою розумні люди, і нам було добре одне з одним. А якщо я в чомусь і винен перед тобою… знаєш, Лєн, ти повинна розуміти: я чоловік, я не можу повністю перебороти свою натуру. Я ж усе-таки Лев, ти ж пам’ятаєш? — Він жартівливо й самовдоволено всміхнувся. — Ну, захопився трохи. Ну, пробач, якщо хочеш.
Павло простягнув руку, взяв верхній пиріжок і відкусив одразу половину. І наступної секунди на його обличчі відбився подив, і він схопився за щоку.
— Що це? — він вражено розглядав металевий кругляк, що стирчав із тіста.
— Це начинка. Що, твердовато? — усміхнулася Олена. — Знаєш, я вирішила поєднати, щоб ти, так би мовити, і пиріжків поїв, і свої колишні нагороди перерахував, причому деякі зубами.
— Ти з’їхала з глузду? — Павло тремтячими руками розламав один за одним кілька пиріжків.
— Так, з’їхала з глузду, коли зв’язалася з тобою. Повірила тобі, дозволила втоптати себе в багнюку, образила через тебе дорогих мені людей. А зараз я одужую…
