— Ех ти… Лев! — глузливо всміхнулася Олена. — Хоча який ти лев? Кішка ти обдерта, а не лев, вірніше — кіт, облізлий і шкодливий. Іди звідси. Повертайся туди, звідки виліз, на своє звалище. А що стосується мене, ти не турбуйся, знаєш, я тобі навіть вдячна. Якби не ти зі своєю підлістю, я, можливо, так ніколи й не зрозуміла б, що половину мого життя поруч зі мною був справжній чоловік, який кохає мене і якого кохаю я. І тільки це було правдою, а все інше — дурниця. Я можу тебе, до речі, з ним познайомити просто зараз.
— Ром, можна тебе на хвилину?
Роман з’явився на порозі кімнати й став, схрестивши руки на грудях. Олена, яка знала його вже років десять, ніколи не бачила свого приятеля таким. І зараз дивилася на нього з не меншим подивом, ніж Павло. Не зігнутий у три погибелі над черговим автомобільним капотом, не вимазаний мастилом і не одягнений у безформну спецівку, що втратила колір, він зараз був зовсім іншим — високим, гордим і сильним, і при цьому чесним і благородним. Ну і хто тут справжній лев? І як вона раніше не помічала, яке відкрите й мужнє в нього обличчя, які в нього розумні й глибокі очі? Що порівняно з цим значать вуха, що стирчать, і ніс картоплею?
Павло ошелешено подивився на Романа, потім на Олену, махнув рукою і, опустивши плечі, немов разом ставши нижчим на зріст, меншим, назавжди зачинив за собою двері квартири. Роман видихнув і розсміявся.
— Так, Лєнко, здорово ти йому врізала. Я тобі якраз так вдало підвернувся. — Він усміхнувся весело, але водночас із помітною гіркотою. — Ну що ж, я тобі більше не потрібен. — Роман легко підвівся й рушив до виходу. — Тоді я побіг. Якщо що, дзвони. Бережи себе, Лєнчику.
— Ромо, почекай, не йди. Ти мені потрібен. Дуже. — Вона раптом схопилася, схопила його за руку, що не піддавалася відмиванню, і вразилася почуттю, що пронизало її наскрізь. — Ну, по-перше, я ж не тільки із залізом пирогів напекла. Нормальні теж є. І, сподіваюся, вони набагато смачніші. — Вона засміялася. — По-друге, я маю багато чого тобі пояснити, зізнатися, попросити в тебе вибачення і сказати тобі, що я не хочу, щоб ти йшов. Взагалі ніколи більше. І все, що я говорила йому зараз, — це я насправді говорила про тебе й себе, Ромко. Мама мала рацію. Я колись загубила і себе, і зрадила, але тепер усе добре. Я знайшлася. Ось вона я. Тільки не знаю, чи потрібна я тобі. Я була дурепою. Так довго була. Пробач мені.
— Не треба тобі ні в чому зізнаватися. І вибачення тобі просити теж нема за що.
Вона відчула, як теплі, шорсткі, обвітрені, але водночас ніжні руки обхопили її долоні. Олена підвела голову й побачила зовсім поруч очі, такі знайомі й такі захопливо нові, що купають її у хвилях любові й ніжності, — очі справжнього чоловіка, її коханого чоловіка.
