Освічена по-справжньому, а не «для годиться й скоринки», симпатична дівчина з добре знайомої та глибоко порядної родини, звісно, припала до душі. Та й справа, за яку відповідно до своєї спеціальності взялася Олена, виявилася їй цікавою. А коли людина займається тим, що їй по-справжньому цікаво, то й результат не забариться. Вже через п’ять років, попри молодість, Олена Сергіївна Григор’єва з успіхом очолювала департамент по роботі з персоналом величезного торгового холдингу.
Задоволений, наче слон, власник фірми справедливо й щедро винагороджував за працю свого головного фахівця з кадрів. До веселого жаху батьків-бюджетників, які все життя гасали на дачу на старому дідівському «Жигулі», що деренчав усіма своїми частинами, і чекали своєї черги у ванну, Оленка навдивовижу швидко обзавелася власною, хай невеликою, але комфортною квартирою в елітному будинку й цілком пристойною іномаркою. Маючи гроші, Олена відкрила для себе особливе задоволення — подорожі світом.
І навіть тут вона успішно обходилася сама. Для далеких поїздок їй не потрібна була компанія. Навпаки, опинившись наодинці з черговим містом або морем, замком чи музеєм, вона знаходила в цих самотніх побаченнях якусь особливу принаду. Їй ніхто не заважав, не квапив, не ліз зі своїми судженнями й зауваженнями.
Ніхто не затуляв картинку, намагаючись навіщось увічнити свою дорогоцінну персону на тлі пам’яток, наче боячись, що без п’ятнадцяти фотографій у різних ракурсах ніхто не повірить, що ця поїздка була насправді. І головне, ніхто не заглушав ту чутну тільки їй розмову, яку вона вела з черговою римською вуличкою, паризьким мостом, іспанським собором чи Джокондою, що усміхалася зі стіни Лувру тільки їй одній. Вона з насолодою губилася в провулках старовинних міст, присідала за столики вуличних кав’ярень, блукала крайкою прибою.
Вона шукала дріб’язок у кишенях для фонтанів, торкалася долонями шорсткого каміння середньовічних замків і була щаслива. Потім вона поверталася додому, глибоко й задоволено зітхала й пірнала з головою у звичне життя й роботу. Звісно, у неї були друзі й подруги — весела, активна й галаслива компанія, яка періодично вибиралася всім складом на природу або в гості, тягнучи за собою Олену. Був давній і вірний приятель Роман, який за старою пам’яттю багато років стежив за Оленчиною машиною, а за необхідності, кинувши всі свої справи, спішно ремонтував її у власній маленькій автомайстерні.
Потім він, знову ж таки відсунувши всі справи, з блаженною усмішкою вислуховував її звіт про чергову поїздку або співчутливо хитав головою, коли вона скаржилася на робочі проблеми. Повертаючи Олені автомобіль після чергового дрібного ремонту чи профілактики, Роман кумедно зітхав усім своїм добрим, вічно зарослим щетиною й некрасивим обличчям. Він ніяково всміхався і, дбайливо торкнувшись її руки замасленими назавжди пальцями, промовляв щось на кшталт:
— Лєнчику, будь обережна, гаразд? Гума на колесах у тебе вже лисувата, треба б поміняти, вранці підмерзати починає, і взагалі, ти це… не гасай містом, навколо стільки ідіотів. До речі, чудова нова зачіска, тобі дуже личить, хоча ти завжди гарна.
Кілька разів Олені здалося, що поруч із нею з’явився нарешті він, той самий. Але ілюзія швидко розвіювалася. Через якийсь час вона подумки уявляла себе й кандидата в чоловіки років через «-надцять» і злякано втікала. «Поруч із нею має бути зовсім інший. Красивий, сміливий, сильний і гордий, загалом, справжній чоловік — такий, якому не шкода присвятити своє життя».
«Романтична дурепа, — критично думала Олена сама про себе, — так і просиджу в старих дівках до старості в очікуванні принца».
«Ну, значить, і просиджу, — сердито відповідала вона тут же власним думкам. — Краще бути одній, ніж із лисіючим, лінивим створінням у штанях, що пахне їжею».
У неї завжди було величезне коло спілкування на роботі. Зрештою, у неї були любляча й кохана мама, тато. І все ж вона не могла не зізнаватися самій собі, що серед усієї цієї величезної кількості людей була одна людина, з якою їй було особливо й незмінно легко та комфортно. Цю людину вона щиро поважала, любила й берегла. Цією людиною була вона сама, Олена Сергіївна Григор’єва.
— Мам, може, я моральна потвора? — лякалася вона періодично.
— Ну що ти, донечко, ніяка ти не потвора, просто ти в нас така особлива.
І потім, хто сказав, що поважати й любити себе — це неправильно? Правильно. Дуже правильно. Особливо коли є за що, а в тебе з цим усе гаразд.
— І взагалі, якщо людина не любить себе, як вона може вимагати, щоб її любили інші?
