— всміхалася Ірина.
Так Олена й жила: у гармонії із собою, спокійно, вільно й самотньо. І поступово почала думати, що так буде завжди.
— Лєно, слухай, така річ, мені б торгових представників нормальних ще двійко-трійко, ми клієнтську базу розширюємо, у мене людей бракує, — звернувся до неї якось вранці комерційний директор їхньої фірми.
— Тільки знаєш, я тебе дуже прошу, ти вже згадай колишнє, займися цим сама особисто, гаразд? Мені нормальні люди потрібні, а краще за тебе все одно ніхто співбесіди не проведе. І знаєш, щоб досвід був, добре? У мене клієнтська база горить, і вчити когось із нуля часу немає.
Так Олена опинилася знову в ролі фахівця, який проводить співбесіду з кандидатами. Претенденти були як на підбір не особливо цікаві.
У всякому разі, у них не було того, що шукала Олена крім досвіду в продажах: бажання працювати й заробляти, напору, переконливості, ділової хватки. Останнім до кабінету увійшов молодий чоловік, який Олені, що сиділа за столом, видався не просто високим, а велетенським. Щоправда, придивившись, вона зрозуміла, що він справді досить високий на зріст, а ще більшим здається через широкі міцні плечі та ще щось невловне, невидиме оку, незрозуміле, але явне. Хлопець немов заповнив собою весь простір, прикував до себе увагу без залишку.
— Доброго дня… Павле Олексійовичу, дякую, що прийшли, прошу, сідайте, — чергово промовила вона, зазирнувши в резюме, що лежало перед нею, підвела очі й замовкла.
Він був гарний, безперечно. Підтягнута широкоплеча спортивна фігура, на якій чудово сиділа явно старенька потерта шкіряна куртка, уважні карі очі, темне кучеряве волосся — усе це було дуже привабливим. Але навіть не це було головним. Від нього йшло відчуття сили — сили справжньої, чоловічої, рішучості, волі.
На кілька миттєвостей Олені раптом здалося, що це вона прийшла на співбесіду, і зараз ця вродлива, впевнена в собі людина вирішуватиме її долю. Для того щоб позбутися мани, їй навіть довелося покрутити головою. Здивована Олена раптом згадала поняття, яке рідко використовується у звичайному житті, — харизма. Так, людина, що сиділа перед нею, безумовно, володіла сильною харизмою, здатністю впливати на інших. Він притягував до себе увагу, нічого не зробивши, змушував дослухатися до своїх слів, нічого по суті не кажучи, і чомусь викликав довіру й повагу, абсолютно нічим їх поки що не заслуживши.
І раптом її жіноче серце, що билося багато років спокійно й байдуже, немов збилося зі звичного ритму й занило легким, тривожним і солодким болем. Олена вражено прислухалася до себе, здригнулася і, відкашлявшись, нарешті розпочала співбесіду.
Через кілька хвилин вона зрозуміла, що в Павла Гущина (як звали претендента) необхідного їм досвіду немає і близько. Він уявлення не мав, що таке товарообіг, ніколи в очі не бачив фактури, не знав, чим займаються супервайзери й у чому відмінність активних продажів від пасивних.
Загалом, він не знав геть нічого про професію торгового представника і його функціонал. Таких горе-шукачів Олена зазвичай ввічливо й доволі швидко випроваджувала на вихід, справедливо вважаючи, що якщо людина не спромоглася отримати про предмет роботи бодай якісь загальнодоступні відомості, то чекати від неї результатів просто нерозумно. За ідеєю, зараз потрібно було вчинити саме так, але вона чомусь не переривала досить безглузду з професійного погляду розмову.
Молодий чоловік стримано й ввічливо усміхався, шанобливо кивав, чуйно слухав, зрідка ставлячи досить тямущі запитання, і дивився уважно, пильно, ледь помітно мружачи темно-карі очі. Під цим поглядом Оленка кілька разів неспокійно пововтузилася, чомусь захотілося поправити волосся, а в ідеалі — встати й переконатися, що з макіяжем і зачіскою все гаразд.
— Знаєте, — промовив він голосом, від якого в неї побігли мурашки, — я все дуже добре розумію.
— Я вам не надто цікавий, у мене немає досвіду та спеціальних знань, але я швидко вчуся, повірте. Я цілеспрямована й наполеглива людина. Вже чого-чого, а цього в спорті вчать добре. Мені дуже потрібна робота. Я знаю, що у вашій фірмі можна гідно заробляти й водночас отримати чудовий досвід. Я дуже хотів би потрапити до вас і спробувати свої сили.
«Загалом-то, ви мені чомусь навіть дуже цікаві», — ледь не бовкнула Олена, але вчасно прикусила язика.
— Гаразд, Павле Олексійовичу, — промовила вона вголос, — я не буду вам нічого обіцяти, але ми подумаємо над вашою кандидатурою й обов’язково повідомимо про результати.
— Зрозуміло, я чекатиму. Дякую.
Він відкинув із чола пасмо волосся і встав. Потім він підняв обличчя й усміхнувся. Начебто просто, як усміхаються одне одному виховані люди, що бажають залишити про себе гарне враження.
Але в Олени виникло стійке відчуття, що він усміхнувся саме їй, з якимось особливим значенням, немов маючи на це право.
Через пів години вона сперечалася з комерційним директором, якого, користуючись багаторічною спільною роботою, наодинці звала просто Ігорем.
— Нехай він нічого не вміє, але ж ми багато разів говорили з тобою, що якщо є недосвідчений, але здібний, краще взяти його, ніж досвідченого, але бездарного, — говорила Олена.
— Згоден, але не в цьому випадку, — заперечував Ігор. — Лєнко, у мене немає часу з ним возитися, тим більше якщо він у нашій справі цілковитий нуль.
— Ну то й що?
