— впиралася Олена. — Він навчиться, і швидко, я впевнена. Він ще твоїх досвідчених за пояс заткне, ось побачиш. З першого погляду видно, що він домагається чого хоче завжди і скрізь.
— І потім, у нього така непроста доля. Уявляєш, він багато років грав у баскетбол на якомусь височенному рівні, був кандидатом у збірну країни. І раптом травма. Він досі іноді накульгує. Але от треба ж, не опустив рук, шукає роботу.
— Ну й нехай шукає далі, Олено. Я ж просив у тебе людей із досвідом роботи, та й інші наші вимоги ти знаєш. Він під них ну ніяк не підходить, — відрізав комерційний директор.
— Ігорю, ну я прошу тебе, візьми його, а? — раптом почала благати Олена.
— Та що з тобою, Лєнко? — здивувався Ігор. — Ну як його я візьму? У нього навіть машини немає, чого він ногами напрацює, тим більше кульгавий?
— Слухай, як тобі не соромно! — обурилася Олена. — От знаєш, взагалі не соромно…
— Мені план потрібен, і, між іншим, із продажу, а не з реабілітації колишніх спортсменів! — роздратовано вигукнув Ігор. — Ми ж не благодійна контора. Продажі завалимо — з нас із тобою перших голову знімуть.
— От коли завалимо, тоді й будеш із мене голову знімати, — усміхнулася Олена. — Що стосується машини, я впевнена, він вирішить цю проблему, — ляпнула вона і злякано застрочила далі: — Ти, головне, спробуй, не відмовляйся. Ось побачиш, ти мені ще спасибі скажеш за такого працівника.
— А чого це ти за нього так б’єшся? — раптом схаменувся Ігор. — Він тобі родич, чи що?
— Та ну тебе, — пирхнула Оленка. — Ти ж знаєш мій залізний принцип при прийомі на роботу: жодних родичів, друзів і знайомих. Я його сьогодні вперше в житті побачила.
— Отже, так сильно сподобався як чоловік? Ну, зізнавайся. Невже наша неприступна фортеця нарешті впала? — розреготався Ігор.
— Ти що, дурень? — обурилася Олена.
— Ні, ти взагалі вже… Я не приховуватиму, він цілком симпатичний, навіть гарний, чарівний, чи що. Ну, загалом, його ні разу не забудеш після зустрічі.
— А ось це вже аргумент, — одразу посерйознішав Ігор. — Мені такі потрібні, які вміють клієнтів (і особливо клієнток) чарівністю брати. Вже якщо ти попливла…
— Та нікуди я не попливла, — розсердилася Олена, відчувши, що Ігор не такий уже й далекий від істини. — Припини дурниці молоти.
— Ну, тоді я взагалі нічого не розумію, — розвів руками Ігор. — Б’єшся за нього, наче він тобі життя врятував.
— Ігорьок, вважай це моєю примхою. Зрештою, ти можеш зробити мені послугу? Візьми його на стажування. Якщо він тобі не підійде, я як покарання випрошу в шефа додаткову премію для твоїх менеджерів. Згода? Тільки давай чесно.
— Згода. Ловлю тебе на слові. Готуйся клянчити гроші, тому що я впевнений: цей твій красень втече днів через три, максимум чотири.
— Павле, добрий день. — Олена зателефонувала вчорашньому кандидату, про якого, чесно кажучи, думала весь цей час. — Ми вирішили надати вам можливість пройти стажування в нашій компанії. Якщо відверто, були заперечення, але я чомусь впевнена, що все вийде. Тож приходьте. Я… Тобто ми чекаємо на вас.
Інтуїція підвела Ігоря, який пророкував швидку втечу Оленчиного дивного протеже. А Павло не втік ні через чотири дні, ні через чотирнадцять, ні через тридцять. Він позичив у когось стару машину, що розсипалася на ходу, і вчепився, вгризся в надану йому можливість пройти стажування і працювати у великій фірмі. Він набивав гулі, отримував прочухана, навіть заплатив кілька серйозних штрафів за помилки, але терпів, навчався, працював і вперто йшов до мети.
І через пів року з обличчя комерційного директора зійшла єхидна усмішка, що незмінно розквітала при згадці Павла Гущина. Вона поступилася місцем поважливому кивку. Павло пропадав у торгових точках, з’являвся в офісі рідко, і Олена майже забула про незвичайне враження, яке молодий чоловік справив на неї колись при знайомстві. І раптом пролунав тихий стукіт, двері в її кабінет відчинилися, і до приміщення увійшов Павло з букетом квітів у руках.
Олена мимоволі зітхнула. Великий букет ніжно-червоних троянд був прекрасний. Але навіть він якось тьмянів порівняно з тим, хто його тримав.
— Олено Сергіївно, я ж так і не віддячив вам, — промовив Павло.
— За що? — щиро здивувалася Олена.
— Я знаю, що мене взяли на роботу виключно завдяки вашій протекції, — відповів він. — Я, звісно, давно вже мав це зробити, але я не наважувався. Ну і ось, нарешті, зібрався із силами. Олено Сергіївно, прийміть ці квіти як подяку.
— Ну, по-перше, припиніть величати мене по батькові. Ми з вами, між іншим, майже ровесники. А по-друге, дякувати мені особливо нема за що. Навпаки, це я маю вам сказати спасибі. Ви виявилися моєю професійною удачею. І потім, завдяки вам я виграла суперечку з вашим начальником.
Олена всміхнулася….
