— Так? — він підвів на неї свої темні очі. — Ну що ж, раз так, можливо, ви приймете моє запрошення і погодитеся сходити зі мною в ресторан або кафе? Куди завгодно, куди хочете. Головне — удвох, ви і я.
Увечері Олена лежала в ліжку, радісно й бездумно всміхалася й чітко розуміла, що від її звичного спокійного, розміреного існування нічого не залишилося і що їй більше не потрібні ні свобода, ні горда самотність, бо в її житті з’явився Павло. А далі все понеслося з неймовірною швидкістю.
— Олено, донечко, ти впевнена в тому, що ти робиш? — Ірина із занепокоєнням дивилася на доньку. — Навіщо ти так поспішаєш? Куди? Адже ви знайомі всього кілька місяців, і раптом ти заявляєш, що виходиш заміж за людину, яку ми майже не знаємо і яку ти сама ще зовсім не знаєш.
— Ну ти даєш, мамо! — Олена спробувала повернути неприємну розмову в жартівливе русло. — Ви ж самі мені все життя дорікали тим, що я одна, що не здатна покохати, довіритися людині, почати стосунки. І ось коли я нарешті це зробила, ви раптом кинулися мене зупиняти. І ти, і тато, і всі… навіть Ромка — і той чогось там загугнів.
— Олено, ти завжди була розумницею й завжди знала, що робиш, але зараз… — Ірина похитала головою.
— Мамо, я кохаю його, розумієш? — Олена обурено подивилася на матір. — Може, я стільки років була одна саме тому, що чекала Павла. Він справжній чоловік, він красивий, сильний і гордий, як… як лев. Я кохаю Павла, і тільки це має значення, тільки це.
— Так, можливо, ти й маєш рацію, — мама похитала головою й усміхнулася. — Я тільки про одне тебе прошу: не зрадь і не загуби саму себе.
Павло Гущин завжди вважав, що доля до нього несправедлива. Причому життя грало з ним у якусь дуже підлу гру, спочатку підкидаючи чудові приманки, а потім відбираючи все й боляче караючи за довірливість. Утім, спочатку все було добре, просто чудово. Він був єдиною дитиною в сім’ї, обожнюваним синочком мами й тата. Навколо маленького Павлика зосередилося все їхнє життя. І хлопчик купався в обожнюванні й подарунках.
Кожен день вони втрьох — мама Оля, тато Олексій і Павлик — дружно снідали на їхній маленькій кухні, а ввечері мама забирала його з дитячого садка, і вони, взявшись за руки, весело тупотіли додому, обов’язково заходячи дорогою в кондитерську по улюблені Пашчині тістечка, або в магазин, щоб купити новий автомобільчик для його колекції, або в торговий центр — подивитися на різнокольорових рибок у величезному акваріумі.
Увечері з роботи приходив тато, і наставав час для серйозних чоловічих забав — наприклад, виставляння довгою вервечкою вже згаданої Пашиної колекції машинок із детальним обговоренням моделей та їхніх переваг.
Потім була завжди смачна вечеря, неодмінно з улюбленим хлопчиком картопляним пюре або маленькими домашніми пельменями. У вихідні Павлик і тато вирушали гуляти й розважатися. Вони до знемоги каталися на атракціонах у парку або весело реготали в кіно над мультиками, які Олексій, батько Паші, любив, здавалося, не менше за сина. А потім вони навипередки їли морозиво, або підтягувалися на турніках, або ганяли м’яч дворовим майданчиком, і навіть якось спробували потай від Ольги протягнути у квартиру симпатичну бродячу псину.
Вечорами втомлений і задоволений Паша лежав у своєму ліжку й чув тихе: «А де мій улюблений малюк? Кому я зараз заспіваю пісеньку на ніч?»
— Мам, я вже великий, — буркотів Пашка, але солодко завмирав, коли мамині руки поправляли подушку, підіткнувши навколо ковдру, і її голос виводив із народження знайому колискову.
Все було просто чудово, так, що краще й бути не могло. І тільки п’ятирічний хлопчик вирішив, що так буде завжди, як його ошелешили несподіваною звісткою.
— Пашенько, — промовила мама, світячись від щастя, — у тебе скоро буде сестричка.
Це повідомлення чомусь одразу йому не сподобалося, віяло від нього чимось тривожним і незрозумілим, й інтуїція його не підвела. Щойно в невеликій квартирі з’явилося немовля, яке волало так, що хотілося заткнути вуха, а то й зовсім втекти, звичне життя для Паші закінчилося. Йому здавалося, що про нього просто забули.
Нінка, як назвали напрочуд гучне для своїх крихітних габаритів дівчисько, була неспокійною й вимогливою, спала дуже мало і взагалі, судячи з усього, завдавала мамі максимальну кількість клопоту й проблем. Найбільш постраждалим у цій ситуації Павло вважав самого себе. Йому перестали читати, співати на ніч, запитувати, що б він поїв на вечерю і на сніданок, підсовуючи похапцем осоружну кашу або розморожені котлети, які він терпіти не міг. Його змушували носити м’яті футболки, хоча раніше мама навіть гріла одяг праскою, перш ніж надіти його на синочка. Мама винувато всміхалася, гладила Пашку, що вештався квартирою, по волоссю і, почувши черговий вимогливий і категоричний заклик дочки, щодуху кидалася до дитячого ліжечка.
Батько тепер ішов на роботу рано-вранці й приходив пізно ввечері, коли Паша вже найчастіше спав. У вихідні чоловік намагався допомагати по дому змученій недосипанням та іншими материнськими радощами дружині, і походи із сином у парк чи кіно теж пішли прахом.
— Пашо, ти вже дорослий у нас, майже чоловік. Ти потерпи, синку, — зі схожим на мамин винуватим виразом на обличчі бурмотів батько. — У нас зараз важкий період, розумієш? Ніночка ще маленька, мама з нею з ніг збилася.
— А в мене роботи багато, я ж зараз один усю нашу ораву годую. Ну, за винятком Нінки, її мама годує. — Вочевидь, батько вирішив пожартувати із сином як із дорослим. — Загалом, Паш, ти не ображайся на нас, гаразд? Ось зараз Ніна підросте трохи, і все в нас буде як раніше.
Паша кивав у відповідь батькові, вірив і не вірив його словам. Час минав, але нічого не змінювалося. Принаймні, так здавалося самому хлопчикові. Він, як і раніше, вважав себе скривдженим і обділеним через те, що вся увага батьків тепер зосереджена на малолітній Нінці, а не на ньому.
— Ми Павла зовсім закинули, — карався батько. — Не діло це — одну дитину забувати заради іншої…
