— Та ну, припини, — відмахувалася Ольга. — Звісно, зараз не виходить приділяти йому стільки ж часу, як раніше. Але ж він уже й не малюк. Просто ти ж знаєш, він завжди був таким: щоб усю увагу тільки йому віддавали. Справжнє стовідсоткове Левеня. Що з нього візьмеш? Чи то ще буде, коли він підросте?
Називаючи сина Левеням, Ольга мала на увазі знак зодіаку. Ольга взагалі пристрасно й беззастережно вірила в астрологію, приречення долі й гороскопи. І всі особливості характеру своїх дітей пояснювала з цієї точки зору. Ось і Пащин егоїзм, уразливість і те, як він продовжував ревнувати батьків до сестрички, вона пояснювала властивою всім Левам зацикленістю на собі коханих.
Щойно Ніночка підросла, батьки кинулися надолужувати згаяне стосовно сина. Знову почалися недільні прогулянки, запитання про те, що б Паша такого смачненького хотів на вечерю. Колискові десятирічному хлопчикові, звісно, вже були не потрібні. Але вечірні посиденьки перед сном мама відновила, намагаючись розтопити тонкий, але помітний льодок між собою та сином. І все ж Павло батьків не пробачив.
По-перше, він не міг не бачити, що Нінку люблять більше. І аргументи, що Ніна просто молодша, за визначенням вимагає більше уваги і взагалі вона дівчинка, були для нього слабкуваті. Відверто кажучи, він взагалі не розумів, чому той факт, що Нінка — дівчинка, дає їй нібито якусь перевагу. По-друге, ознаки батьківської зради були для Паші абсолютно очевидні. Наприклад, подарунків йому на Новий рік і дні народження стало набагато менше, і акценти явно змістилися в бік сестрички. Взагалі, претензії хлопчика були численні. Через малий вік він не міг їх сформулювати, але почуття образи оселилося в ньому на довгі роки.
Хоча Павло і вважав себе знедоленим, об’єктивно все було гаразд. Грошей сім’я завдяки досить вдалому підприємництву Олексія не потребувала. Павло завжди отримував усе, ну або майже все, що хотів: іграшки, одяг, розваги. І знову в нього сформувалося стійке відчуття, що так буде завжди. І знову абсолютно марно.
Переживши радісний, але важкий для них обох період народження другої дитини, Ольга й Олексій раптом зрозуміли, що не потрібні одне одному. І тримають їх разом тільки діти. На жаль, так буває. Історія досить банальна й зустрічається часто-густо. Частина людей, відмахуючись від очевидного, продовжують жити як раніше, намагаючись звикнути до неминучого, а іноді навіть примудряються виправити ситуацію і знову стати щасливими. Але батьки Павла й Ніни зрештою вирішили розлучитися.
Та й справи Олексія на той час неабияк похитнулися. Спробувавши розширити свою справу, він вліз у досить авантюрне підприємство й прогорів, перетворившись з успішного бізнесмена на банкрута. Діти залишилися з Ольгою, а батько пішов. Разом із ним, як здалося Паші, з його життя пішли й останні радощі. Сім’я стала жити набагато бідніше й простіше. Шестирічній Нінці, звісно, було байдуже, вона ще мало що розуміла.
А ось Павло, якому на той час було вже майже одинадцять, відчув це повною мірою. І до його переліку образ на маму додалося ще й це. Через неї та її дорогоцінну Ніночку в нього, у Пашки, тепер фактично немає батька і взагалі немає нормального життя.
Той факт, що Олексій регулярно відвідував дітей, навіть іноді вибирався з ними обома або з одним Павлом погуляти, ситуації не виправляв. Задоволення ці спільні прогулянки більше не приносили ні хлопчикові, ні чоловікові.
Батько був замотаним, знервованим, постійно мимоволі дивився на годинник, ставив дурні запитання про оцінки й справи в школі, наче це й справді було комусь важливо й цікаво. Дитячі забави, які колись так захоплювали їх обох, хлопчиська більше не цікавили, а на щось серйозне, наприклад, якусь далеку поїздку, в Олексія не було часу. І, як з’ясувалося пізніше, не тільки часу, а й можливостей. Але найголовніше, він, виявляється, більше не міг купити те, що потрібно було Павлу.
— Тату, ти можеш дати мені грошей на новий телефон? — запитав хлопчик батька під час однієї з їхніх перших після розлучення батьків зустрічей. — У всіх пацанів у класі та в секції вже нові моделі, тільки я ходжу як дошкільня.
— Так, звичайно, я постараюся, — зніяковіло забурмотів чоловік. — Ти тільки почекай трохи, гаразд? Я тобі обов’язково подарую новий телефон. На день народження.
Павло з тугою й розчаруванням подивився на січневі сніжинки, що кружляли навколо, прикинув, що до його дня народження в серпні ще довгих сім із половиною місяців, і ображено замовк.
Раніше такі питання в їхній родині вирішувалися швидко й до загального задоволення. Образу посилював той факт, що він, Павло, попросив купити йому не якусь дурість чи дрібничку, а річ справді потрібну й важливу. Ну справді, чому він повинен ще кілька місяців ганьбитися з не просто старим, а відверто стародавнім телефоном, який навіть ігри не здатний завантажувати? Невже батько не розуміє, що це питання Пашиного престижу в очах однолітків? Такими темпами він, того й гляди, перетвориться на одного з тих, з кого в школі просто сміються.
— Мам, мені цей телефон потрібен новий, — спробував він зайти з іншого боку.
— Знаєш, мені взагалі-то теж не завадив би, — махнула рукою мама. — А ще нам потрібне нове взуття на весну. Вам принаймні, — зітхнула вона наостанок.
З новим телефоном усе ж довелося чекати до дня народження. Але й тут Павло був жорстоко розчарований…
