Замість крутої десятої моделі відомої фірми, яку так хвалили знайомі пацани, він отримав вельми середненький смартфон. Хоча при цьому обличчя батьків, які заради такої нагоди навіть на якийсь час зібралися разом, світилися таким щастям, наче вони подарували йому щонайменше зірку з неба. Павло видавив із себе «дуже дякую» і з досадою кинув коробочку з подарунком на свій письмовий стіл.
Батьки завжди були переконані, що найкраще заняття для хлопчиська у вільний час — це спорт. З восьми років ставний Павло ходив у секцію баскетболу, займався там не без задоволення, але й без особливої ретельності.
— Хлопець у вас ледачий, тренування часто прогулює, а якщо приходить, то намагається байдикувати здебільшого, — якось при нагоді поділився з Ольгою своїми міркуваннями тренер баскетбольної секції. — А шкода, дані в нього дуже пристойні. Зріст, довгі руки, чудова координація, стрибучість, швидкість. Міг би вирости в пристойного гравця.
І ось зараз Ольга, згадавши ці слова, вирішила поговорити із сином.
— Паш, а ти не думав зайнятися баскетболом серйозно? Адже в тебе все для цього є. А раптом ти зможеш досягти серйозних результатів? Адже це чудово: вболівальники, популярність, поїздки, загальна увага.
Про себе Ольга, звісно, думала зовсім про інше: «Дай боже, Пашка займеться ділом і відволічеться, перестане злитися й ображатися на неї, батька, Ніну, школу й весь світ». Ольга часто з тривогою думала про Павла. Шукала свої помилки в тому, що відбувається із сином.
Намагалася знайти причини його егоїзму й замкнутості в чомусь ще, крім астрології. Але навіть якщо і знаходила, як це виправити, вона не уявляла. Грошей, навіть з урахуванням аліментів, катастрофічно не вистачало. Замінити Павлу батька, який зовсім перестав з’являтися в їхній родині, вона й не намагалася. Мабуть, спорт справді був у цій ситуації виходом. Там принаймні Пашка буде серед людей, у нього не буде браку спілкування і, що важливіше, чоловічого впливу, нехай тренерського, але реального.
Все-таки Ольга добре знала свого нащадка. Її слова про загальну увагу, яка незмінно звернена до успішних спортсменів, впали на благодатний ґрунт. Справа залишалася за малим — стати цим самим успішним спортсменом. Мета була поставлена, і Павло кинувся до її досягнення. Він перестав пропускати тренування, з яких тепер його буквально виганяли останнім.
Він не просто тренувався і грав, він працював, багато й важко, зганяючи із себе сім потів на день, до крові розбиваючи руки й гризучи ночами куточок ковдри через болісний біль у м’язах. Вже через пару років із ледачого середнячка, який мляво пересувався крайкою баскетбольного майданчика й втрачав м’яч за будь-якої спроби дриблінгу, Павло Гущин перетворився на центрового гравця, у якого той самий м’яч відібрати було неможливо, а зупинити його під час спроби вискочити вперед і влучно пробити по кільцю можна було, тільки навалившись на хлопця всією командою.
Із Павлом у ролі капітана шкільна баскетбольна команда виграла першість спочатку району, потім послідовно міста й області.
— Цікавий хлопець, — схвально гмикнув тренер училища олімпійського резерву, який періодично вояжував школами в пошуках спортивних талантів, — і взяв Пащину вихрасту голову на замітку.
Незабаром Павла прийняли до школи-інтернату для спортивно обдарованих дітей, і він дістав можливість грати на вищому рівні, отримувати спортивні розряди, розвиватися і всерйоз думати про перспективи гри в найкращих клубах, а там, чим чорт не жартує, і в збірній. Що краще грав Павло, то реальнішим ставало те, про що йому колись говорила мама, пропонуючи зайнятися баскетболом серйозною. Він був не просто гравцем, він був лідером, капітаном, тим, хто вів за собою команду — і не тільки вів, а, якщо потрібно було, тягнув, волік, підпихав до перемоги. Найчастіше саме він забивав вирішальні очки й робив ключові передачі в іграх. Звісно, за такого стану справ до Павла була прикута головна увага всіх, хто дивився юнацький баскетбол…
