Павло буквально купався в цій увазі. Вона підживлювала його, підтримувала й тонізувала краще за контрастний душ і найміцнішу каву. Чуючи вітальні крики й свист із трибун, виск дівчат, бачачи майоріння прапорів із символікою команди, плакати з її назвою, а потім дедалі частіше і зі своїм власним ім’ям, Павло почувався гладіатором, який вийшов на арену й переміг у битві проти полчища ворогів. Звісно, Ольга мала рацію. Якщо в астрології і справді є хоч частка приписуваної їй істини, Павло був стовідсотковим Левом, принаймні на спортивному майданчику. Гордий, нестримний, рішучий, безстрашний, він був тут справжнім якщо не царем, то вже не менше ніж принцом. Його ігрова пристрасть і непохитна впевненість у собі часом бентежила супротивників більше, ніж його спортивні прийоми.
— Показушник, — посміювався головний тренер команди, спостерігаючи, як хлопець, немов знущаючись, із удаваною легкістю, встигаючи поглядати в бік трибун, обводить фінтами одного суперника за іншим. — Але хороший, поганець!
До двадцяти років Павло мав звання майстра спорту і вважався дуже перспективним кандидатом для зарахування до складу молодіжної збірної країни. Все це було більш ніж серйозно. Здається, доля нарешті почала йому всміхатися, та що там всміхатися — сліпуче сміятися, причому робити це обличчям неймовірно вродливої дівчини Лєри, яка серед інших уболівальників захоплено спостерігала за його стрімкими й ефективними ривками до кільця. І причина цього захоплення була, вочевидь, не тільки у влучних кидках і швидких проривах майданчиком.
Павло і зовні був біса привабливий. Можливо, йому й було в чому звинувати своїх батьків, але в плані зовнішності, якою вони його нагородили, скаржитися було б із його боку найбільшим свинством. Утім, це навіть не спадало йому на думку. Високий, широкоплечий, але при цьому легкий і рухливий, він був схожий на інших гравців-однолітків, але при цьому в нього було темне хвилясте волосся, яке він навмисно не стриг коротко, трохи примружені очі глибокого темно-карого кольору й правильні риси обличчя.
Його геть оминули типові для хлопців-підлітків проблеми зі шкірою, але найдивовижніше було те, що, гасаючи як заведений майданчиком, він мав такий вигляд, наче щойно вийшов із роздягальні. Усі навколо нього важко дихали, змахували піт, негарно роздували почервонілі щоки й мусолили пальцями скуйовджене брудне волосся. Павло ж при цьому легко відкидав пасмо волосся з чола, виблискував білозубою усмішкою й невимушено помахував рукою вболівальникам.
— Відтоді як Гущин грає в команді, у нас спостерігається серйозний сплеск інтересу до баскетболу, причому переважно серед жіночого населення, — жартував тренер команди, спостерігаючи за зростаючою від гри до гри армією вболівальників на трибунах.
У натовпі цих уболівальників, особливо вболівальниць, серед яких було багато дуже симпатичних дівчат, Лєра виділялася як троянда серед кульбаб. Блакитноока білявка з довгим волоссям і витонченою фігуркою, вона була настільки гарна, що здавалася немов нереальною картинкою з глянцевого журналу. І все ж вона була справжньою. І коли він підбіг до трибуни, вона весело всміхнулася йому й простягнула вимпел команди для того, щоб він залишив на ньому свій автограф.
— Дівчино мила, а хочете, я вам інтерв’ю дам? Особисто й персонально! — нахабно крикнув він і рвонув на майданчик.
І майже не здивувався, коли побачив її фігурку біля виходу зі спорткомплексу. Лєра була чудовою дівчиною: веселою, прекрасно вдягненою, дотепною й не обвішаною комплексами. А вже яку ефектну пару вони склали — про це годі було й говорити. Досить було поспостерігати за заздрісними поглядами, що зустрічали й проводжали їх, де б вони не з’явилися.
Отже, схоже, Павло Гущин упіймав нарешті долю за хвіст. І ось настав день найважливішої гри, у якій, по суті, вирішувалася його подальша спортивна доля. Він стрибнув, незграбно підвернув ногу й незграбно повалився на підлогу, притиснутий до паркету габаритним хлопцем із команди суперників. І більше не встав.
А потім були довгі місяці в лікарні. Біль, кілька операцій на зламаному коліні й розірваних зв’язках. Знову біль, ще нестерпніший. Зніяковіле й розгублене змучене обличчя мами, незграбна брехня лікаря. І весь цей час його тіло, завжди таке рухливе, слухняне, сповнене сили й енергії, тіло молодого лева, було наче налите свинцем — непідйомним, важким, холодним і мертвим.
Життя, важливою частиною якого він був зовсім недавно — яскраве, галасливе, веселе, сповнене подій, надій, теперішніх і майбутніх перемог, вродливих дівчат і захоплених друзів, — покотилося далі. А він знову залишився на узбіччі, наодинці зі своїми милицями. Прекрасна дівчина Лєра, як він і припускав, у лікарні жодного разу не з’явилася…
