Він усе поставив на спорт. Він працював заради цього багато років — і програв. Вщент. Знову доля викинула з ним злий жарт, спочатку поманивши всім найбажанішим і в останню мить, за крок до досягнення мети, все знову відібравши. Як і завжди в його безглуздому житті.
Через кілька місяців він, сильно накульгуючи, вийшов із дверей лікарні й повернувся додому, у стару рідну квартиру. Після вольниці юнацького інтернату, який хоч і був затиснутий у рамки суворої спортивної дисципліни, але все одно жив веселим, галасливим хлоп’ячим життям, тиха сімейна атмосфера, що пахла котлетами й пилом, здалася Павлу безнадійною. Сильно постаріла мама зі своєю зворушливою, але зовсім не потрібною йому опікою, сестра Нінка — шістнадцятирічна вертихвістка, гарненька й жвава, але, на погляд Павла, зовсім безтолкова, — вони за ці роки стали для нього нехай не чужими, але дуже далекими людьми.
Вони обидві дуже старалися, щоб Павлу було добре й зручно, наче не розуміючи, що йому просто не може бути добре й зручно тут, у цій тісній квартирі, заставленій старими меблями, де на вікнах висять усе ті ж вицвілі портьєри, які він пам’ятає із самого дитинства, а на письмовому столі видніється пляма, яку він ненароком пропалив, коли вчився чи то в п’ятому, чи то в четвертому класі. Павло годинами сидів і дивився на цю кляту пляму, і йому здавалося, що життя його вивернулося в ту саму точку й нічого хорошого з ним більше статися не може. Ну і справді, звідки воно візьметься, це хороше? Присвятивши себе баскетболу, він, закінчивши дев’ять класів, навіть не думав про продовження навчання. «Можливо, потім, — думав він, — коли через багато років закінчу зі спортом, я й повернуся до цього питання. А зараз ну яке навчання з трьома тренуваннями на день?»
Довгі роки все його життя було розписане по хвилинах, підпорядковане розкладу, дисципліні й великій та яскравій меті. І ось він сидить без діла, без сенсу, без мети, без перспектив, освіти, з коліном, що погано працює, і повним нерозумінням того, як жити далі.
— Пашенько, синку, нам би поговорити, — почала якось мати.
— Та я знаю. Мені треба йти працювати, — обірвав її Павло й здивувався, як неприємно шкребнуло по язику й серцю це просте слово.
Кілька наступних років перетворилися для нього на низку випробувань, принижень і розчарувань. Тобто, по суті, життя знову пішло у звичному для нього руслі. Він працював вантажником, робітником на будівництві й автозаправках, водієм, денним охоронцем і нічним сторожем — загалом, скрізь, де були не важливі його не сильна, але явна кульгавість, відсутність освіти й пристойного одягу. Отримавши чергову зарплату, він складав нечисленні купюри в акуратну тоненьку пачечку, машинально розтирав звичне ниюче коліно і прикривав очі, щоб не бачити свої медалі й кубки, які мама навіщось постійно розвішувала й розставляла по кімнатах.
Скільки ще він житиме ось так, у їхній старій тісній квартирці, чутиме за стінкою обережну боязку мамину метушню на кухні, ходитиме ось уже років п’ять в одних і тих самих штанях і старій куртці, витертій по швах? Невже все так і закінчиться? Невже він, Павло Гущин, Лев, до кінця життя житиме немов на звалищі?
— Гущин, ти?
