— Іро, ти знаєш, нічого не вийде з нашими планами на вихідні. Мені потрібно сьогодні поїхати у справах. Повернуся пізно ввечері в суботу. Ти не ображайся тільки, гаразд? Може, ти з’їздиш у Павловськ сама?
Дмитро промовив це спокійним, рівним голосом, як мільйони людей зранку кажуть звичні слова «доброго ранку». Втім, побажання «доброго ранку» він теж сказав, як і належить вихованій, ввічливій людині, якою і був завжди Дмитро Сергійович Краснов. Його дружина Ірина, якій, власне, і були адресовані слова, теж була людиною вихованою і ввічливою. Проживши з Дмитром багато років, вона розрізняла найменші нюанси його голосу і знала, що Діма — людина патологічно чесна. І якщо він каже, що треба їхати зранку в п’ятницю у справах і захопити при цьому частину вихідних, значить, так і є.
До того ж, такі раптові поїздки не були для неї чимось несподіваним, навпаки, в їхній сім’ї вони були звичним явищем. Дмитро п’ятнадцять років працював технічним директором досить великої, за мірками їхнього міста, фірми. Компанія займалася продажем пального, мала у власності купу великих і маленьких автозаправних станцій, розташованих на пристойній відстані одна від одної, і вкрай метушливий та неспокійний персонал, який постійно підкидав своєму начальству несподівані сюрпризи у вигляді прогулів, поломки обладнання та інших дрібних і не дуже пригод.
Список реальних і потенційних проблем був нескінченний, і Дмитро, як найбільш компетентний та поінформований з усіх керівників, завжди опинявся на передньому краї. Крім того, Краснов був відомий як директор з головою і руками, що ростуть з потрібного місця. У разі поломки він без зайвих роздумів знімав піджак, закочував рукави своєї світлої сорочки і брався за ремонт. Не дивно, що за такого ставлення до справи та вмінь технічного директора, і керівництво компанії, і персонал воліли, щоб якщо не всі, то більшість проблем вирішувалися саме ним.
Це неспокійне життя чоловіка свого часу неабияк дошкуляло Ірині.
— Дімо, так не можна, у тебе ж зовсім немає особистого вільного часу, — обурювалася вона. — Я взагалі не уявляю, як ми з тобою примудрилися народити двох дітей, вірніше, як ти зміг викроїти на це час. Я тут порахувала: за останні два місяці ти був удома три дні.
— Іринко, не перебільшуй, — сміявся Діма. — Іро, ти вибач мені, щось останнім часом ми й справді запрацювалися. Час такий, розумієш? Криза. Або ми її, або вона нас, от і доводиться бігати, як бобику.
Час минав, криза ніби як скінчилася, а Дмитро як жив, практично не вилазячи з-за керма свого автомобіля, так і продовжував.
— Втрачена людина, — махала рукою Ірина в розмові з подругою. — Мені здається, якщо Дімка зупиниться, він просто не знатиме, чим йому зайнятися. Та й не вміє він жити без своїх справ, ти не уявляєш. Він тут у нас місяць тому ногу добряче вивихнув. Кілька днів ступити на неї не міг, не те що за кермом їздити. Ну, хоч-не-хоч довелося взяти лікарняний і посидіти вдома. Так віриш, ні?
Ми всі через тиждень почали дні вголос рахувати, коли ж у нього, нарешті, кінцівка одужає і наш улюблений тато і чоловік з дому звалить. Винився весь: то йому не так, це не так. Диван раптом став незручним, мікрохвильовка, бачте, сильно гріє, а Анька надто довго в телефоні сидить. Дійшло до того, що він мені заявив, нібито я неправильно, не за інструкцією пральну машинку використовую, уявляєш? Загалом, і сміх, і гріх. Так набрид мені, що я навіть запропонувала: мовляв, давай, любий мій, я тебе сама повожу по твоїх обожнюваних АЗСках.
Загалом, Дмитро Сергійович Краснов був типовим трудоголіком, а у трудоголіків, як відомо, поняття «вихідні» — річ умовна. Ірина, вислухавши ранкове повідомлення чоловіка про відрядження, звично знизала плечима і поставила перед ним тарілку з яєчнею. Незабаром Дмитро пішов, вірніше, поїхав у… ну, загалом, кудись, вона не розчула. Відверто кажучи, Ірина давно вже перестала слухати його слова. Навіщо їй, справді, вникати у все це? Ну, поїхав і поїхав.
Хоча раніше все було якось по-іншому: Дімка повертався з чергової поїздки і захлинаючись розповідав про справи, людей, будівлі, дороги, привозив банки із соліннями, магнітики, козубеньки з медом, трав’яні подушечки та іншу туристичну нісенітницю. Ірина розгортала карту і вимірювала черговий маршрут Діми в їхніх персональних одиницях виміру — у мухах. Мірилом слугувала маленька пластикова мушка, поцуплена колись із Дімкиного арсеналу рибалки-невдахи.
— Міг би й учора повернутися, всього лише від міста на п’ять мушок від’їжджав, — жартівливо ображалася Ірина. — Значить, не так-то ти й сумуєш за мною.
— Та ти що, Іринко! — Діма округляв очі й хапав її в оберемок. — Я страшенно скучив, дуже.
Ось раніше, ще пару років тому, вона, дізнавшись про раптовий від’їзд Дмитра у відрядження, та ще й на вихідних, напевно засмутилася б. Адже вони збиралися вибратися разом у маленьке затишне селище Павловськ, за п’ятдесят кілометрів від їхнього міста, до її, Ірининої, бабусі. Їм завжди було там добре, та й бабуся вже чекає не дочекається їхнього приїзду багато місяців.
Так, так було колись дуже давно. А тепер? Тепер усе стало якось нудно, безглуздо, непотрібно. Щось із ними явно сталося. Немов вони, проживши двадцять років разом, весь час працюючи, виховуючи дітей, зайняті нескінченними справами, розучилися бути разом. І ось тепер, коли діти виросли і роз’їхалися, Дмитро та Ірина, залишившись удвох, розгубилися зовсім.
А, не треба про це думати, тому що у неї попереду ціла п’ятниця — хай йому грець, цій відпустці — і самотні, судячи з усього, вихідні. Ні, не хоче вона сидіти вдома сама. Якщо вже на те пішло, ніщо не заважає їй зібратися, сісти на автобус і справді з’їздити до бабусі в Павловськ. Справді, скільки вже обіцяє приїхати в гості, побачитися, ось і чергова відпустка знову добігає кінця, а вона так і не зібралася, хоча їхати всього нічого, якихось півсотні кілометрів. Загалом, вирішено, і нічого сидіти тут у міській задусі й чекати, що ось знову зараз накотить, навалиться туга за чимось втраченим, а за чим конкретно — вона й сама собі сказати не може.
На автовокзал вона до призначеного часу запізнилася і, затиснувши в руках квиток, увірвалася на автобусну платформу, шумно дихаючи й гарячково переводячи підсліпуватий погляд з одного табло на інше. Великий міжміський автобус, двері якого були гостинно відчинені, зустрів Ірину просто оглушливим для напівпорожнього салону шумом. У районі передніх сидінь люто сперечалися про щось дві досить габаритні жінки, які, можливо, саме через ці самі габарити ніяк не могли розміститися самі й вже тим більше примостити пристойного розміру сумки.
Над ними на спинці сидіння буквально висів усміхнений чоловік. Судячи з підозріло рум’яних щік, дивного забарвлення носа і язика, що трохи заплітався, він явно відзначив свій від’їзд заздалегідь. Зараз він популярно і досить голосно пояснював пасажиркам, що вони заважають йому вийти і попрощатися з корешем, який проводжає його в далеку дорогу. Почувши неввічливе «розчепірилися тут» і підозріле слівце «дюймовочки», вжите явно з глузуванням, тьоті перестали ворогувати, перезирнулися і миттєво об’єднали зусилля проти нахаби, значно підвищивши рівень шуму.
Явно намагаючись перекричати тріо трохи далі, молодий хлопець пояснював у телефон, о котрій і де його зустрічати. І на довершення всього в глибині салону оглушливо волало немовля, зовсім незадоволене задухою, ґвалтом та іншими незручностями. Ірина його дуже добре розуміла і вже внутрішньо проклинала себе за авантюрну витівку. Якби не обіцянка все ж таки приїхати до бабусі, вона із задоволенням розвернулася б і пірнула в прохолодний салон одного з таксі, що вишикувалися трохи осторонь від платформ.
Подолавши спокусу, вона важко зітхнула і піднялася на сходинки автобуса, на мить зовсім оглухнувши. За кермом сидів кудлатий чоловік у картатій сорочці й щось швидко і сердито бубнів у трубку мобільного телефону.
— Це до Павловська автобус?…
