— запитала Ірина, відчувши напад обережності.
Водій сіпнувся, глянув на неї з-під волосся, що звисало на обличчя, і, не припиняючи розмови, невизначено махнув рукою. Очевидно, цей жест означав наступне: «Як же ви мені всі набридли! Я вам що, диктор по автовокзалу? Довідкове бюро? Невже не вистачає мізків, перш ніж лізти в салон, розкрити свої очі й подивитися на табличку на лобовому склі? Там, між іншим, усе написано, і досить великими літерами».
— Квиток-то будете перевіряти? — буркнула Ірина і знову заслужила помах рукою, ще більш нетерплячий. Тепер уже, напевно, він означав: «Та йди ти вже зі своїм квитком у салон, сядь і заспокойся». Ірина знизала плечима, насилу протиснулася між милими дамами, які навіть сидячи займали собою весь прохід, і опустилася у своє крісло. Злегка нетверезий чоловік, стан якого, крім кольору обличчя, підтверджувався ще й легким, але відчутним ароматом, відволікся нарешті від пишнотілих попутниць, несподівано розвернувся в Іринин бік і раптом підморгнув їй.
Незважаючи на дурнуватий вираз обличчя і явну нестачу передніх зубів, посмішка у нього виявилася на диво доброю і чарівною. Ірина зовсім мимоволі посміхнулася у відповідь. Щоправда, тут же схаменулася і насупилася, а потім і зовсім відвернулася і втупилася у вікно.
— Так, тихо! Досить кричати! — пролунав упевнений чоловічий голос, що легко перекрив салонний ґвалт. Слова були явно призначені сперечальникам на передніх рядах. — Не перестанете галасувати — буду висаджувати просто на дорогу. І барахло своє з проходу приберіть.
— Давайте, давайте. Розклалися тут. Кожен раз одне й те саме. Хоч кілок вам на голові теши, щоб здавали свої баули в багажник. А ти, братику… — Це вже явно призначалося підпилому чоловічку. — Ти давай, прибирай цей свій стратегічний запас. Помічу, що п’єш у салоні, або хоча б запах відчую — вилетиш з автобуса. Причому навіть пригальмовувати не буду. Так викину, на ходу.
— Та ти чого, Сірий? — з явною образою і обуренням забурмотів чоловік. — Чого як нерідний? Я ж не просто так гуляю, а з радості. Ти ж знаєш, у мене син народився.
— Син? Він у тебе, Петька, три місяці тому народився, а ти все просохнути не можеш, — відповів з усмішкою водій, виводячи величезну машину від платформи на виїзд з автовокзалу. — Ех, набити б тобі пику, батько новоявлений. А може, ще й наб’ю, не все втрачено.
— Ну ти даєш, Сірий. А ще друг називається, — здивувався чоловік на ім’я Петро. — Це що ж виходить? Робоча людина не може появу на світ сина відзначити? Між іншим, першого. Це після двох-то дівок.
— Ну так, про твої відзначання вже все місто знає. А Нінка твоя самотужки з трьома дітьми, поки ти, відзначальник, без діла вештаєшся і гроші пропиваєш.
— Ні, все-таки треба начистити тобі пику. Скажи спасибі, що в мене руки зайняті.
— Та ти чого, Сірий? — чоловік спробував встати, але тут же ніяково повалився в крісло і ображено відвернувся в бік вікна.
«Яка неприємна людина, водій цей, — подумала Ірина, мимоволі слухаючи перепалку. — Ні, в чомусь він, звісно, правий. Принаймні, цей ось умовно молодий батько ніби як затих, та й дамочки підібрали свої сумки, ображено підбжали губи і теж замовкли. І все-таки, яке право він має так розмовляти з пасажирами? Щоправда, судячи з усього, вони всі знайомі і їдуть разом не в перший раз. І цей, як його, Петя, явно не зразковий сім’янин, а просто алкаш і дармоїд. І все одно. Треба якось ввічливіше, тим більше під час виконання службових обов’язків».
Якийсь час у салоні продовжував шуміти тільки малюк, але й він незабаром піддався рівному погойдуванню салону і вмовлянням мами та затих. Ірина, яка деякий час тому втупилася в журнал, теж почала клювати носом. Ця здатність миттєво засинати в будь-якому місці та умовах була в неї з дитинства. Ось і зараз, незважаючи на задуху літнього автобуса, яку ледь розбавляли потоки повітря з прочиненого люка, Іра відчула, що очі злипаються, і через кілька секунд провалилася в сон.
Прокинулася вона від плавних, але відчутних поштовхів, які бувають при поступовому гальмуванні великої машини. Автобус явно вповзав на територію автостанції. Ірина потерла очі, потягнулася і раптом різко випросталася і здивовано закліпала віями, намагаючись розігнати сон. Ось зараз вона прокинеться остаточно, прийде до тями і зрозуміє, що їй просто здалося. Справа в тому, що місце, яке вона бачила за вікном, було їй зовсім невідоме.
На добре знайомий із самого дитинства, маленький затишний Павловський вокзал вона приїжджала кожні канікули, бо машини в їхній сім’ї зроду не було, і вони пересувалися виключно громадським транспортом. За цей час старовинна, ровесник самого міста, будівля стала майже рідною. Стіни з червоної цегли, що виглядала подекуди крізь тріщини в штукатурці, зустрічали її як старого друга, і враження посилювалося тим, що вперто виростаюче на даху деревце весело помахувало гілочками. Зараз же замість цього вона бачила похмурі, обшиті облізлим сайдингом прямокутні споруди із сумною курною клумбою вздовж фасаду.
— А ми де? — ошелешено запитала вона в сусіда.
Ним чомусь виявився вже відомий, відносно молодий, але бувалий татусь на ім’я Петро. Він здивовано подивився на Ірину і весело посміхнувся.
— А тобі куди, красуне? — Він явно вирішив розвинути тему. — Перший раз, значить, у нашому місті? У нас тут добре, не сумнівайся. І мужики нормальні. Щоправда, деяким жінкам не сильно щастить.
Він лірично зажурився:
— Ось моя, наприклад, Нінка, те ще стерво. Уяви, двох дівчат мені народила. Я вже думав, усе, так без спадкоємця і помру. І ось, нарешті, розщедрилася — хлопець. Ну, ясна річ, таку подію відзначити ж треба. Ось після получки рвонув у місто погуляти трохи, розвіятися. А що, не маю права, чи що? У нас-то яка тут гульня? Та й Нінка тут же примчить, як пити дати. Відразу ж настукають, що я відпочити присів.
— Так, годі тут присідати. Вставай, тупай додому! — пролунав над ними гучний чоловічий голос. — Додому, чуєш мене, Петька? Врахуй, я Ніні твоїй зателефоную, перевірю, дійшов ти чи знову десь в осад випав. І врахуй: якщо через пів години ти не будеш сидіти на рідній кухні, краще мені під руку не потрапляй. Шию намилю, чуєш, годувальник!
Водій автобуса стояв за кілька кроків і свердлив чоловіка сердитим поглядом.
— Ех, Сірий, не чекав я від тебе такої душевної черствості. А ще друг дитинства називається, — кивнув Петро.
— Звичайно, друг, — кивнув водій. — Я ж тобі, якщо що, пику-то начищу, цілком по-дружньому. Йди, йди давай. А ви чого сидите? Звільняйте салон. Мені назад потрібно їхати. У мене, між іншим, розклад.
Останні слова явно призначалися вже їй, Ірині…
